WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр. - Реферат

Характерологія: методологічні імплікації 1960-1990-х рр. - Реферат

понятійні визначення характеру. При цьому С.Бочаров застосовує методику, розроблену М.Бахтіним, який, осмислюючи те чи інше поняття, давав його численні визначення, щоразу уточнюючи, поповнюючи, навіть полемізуючи з собою в пошуках його повноти, як це, наприклад, було з обґрунтуванням поняття "герой". Така методика імпонувала С.Бочарову, свідченням чого є ряд визначень характеру у роботі, серед яких акцентуємо наступне: "...щоб визначити поняття "літературний характер", необхідно відмежувати його від тих значень, які пов'язуються з поняттям характеру в інших науках і в побуті. Характер, який нас цікавить, - не предмет зображення, а саме це зображення, одна із його сторін, вид літературного
образу" [6, 313]. Визначальність, за Бочаровим, передбачалась і проблематизацію: "Проблема характеру в літературі ХХ ст. - це проблема зворотної реакції людини, що переживає випробування, надзвичайно посилені порівняно з минулим, у формі тиску об'єктивного
світу" [6, 444].
С.Бочаров у дослідженні вибудував понятійний ряд характеру, а саме: образ, герой, персонаж, тип. Це не поняття синоніми. На наш погляд, науковець наповнив їх значимості своєрідних художніх конструкцій, про які писав А.Гулига: "типологічний образ у мистецтві - свого роду контурне зображення. Воно більш схематичне за типовий образ, але зате більш містке. Конкретність при цьому не зникає, вона лише втрачає частку наочності" [8, 181].
Перспективи, які відкрилися для теоретизування у зв'язку з "проблемою характеру", стимулювали пошуки відомих науковців України. Особливо значними на цьому шляху були досягнення теоретиків Одеської літературознавчої школи. Так, В.Фащенко своїм численим науковим доробком увиразнив психологічну специфіку характеру, акцентуючи "суцвіття засобів", до яких вдається українська література ХХ ст. у створені народного чи національного характеру: "видима мова душі" [9, 144], "визначення морального імперативу" [9, 144], "психічний стереотип" [9, 145], "асоціативне мислення" [9, 145], "душевне життя" [9, 151] і т.д.
Дещо інший аспект характеротворення обрала для дослідження Н.Шляхова. Вона зробила вдалу спробу примножити шляхи пізнання становлення характеру як художнього феномену. На її думку, характер являє собою сукупність не стільки чинників поведінки, а й спонук, якими вона регулюється. Від аналізу вчинків, дій - до аналізу синтезу їх у характері, у психічному складі особистості і до формованого характеру, - такою, з погляду Н.Шляхової, є діалектика характеротворення [10].
Розроблені в численних дослідженнях проблеми характеротворення продукували розвиток наукового напрямку. Але передусім відчутною була необхідність укорінити "характер" понятійно, висвітлити його в енциклопедіях, довідниках, підручниках. Порівняльний аналіз дає підстави для висновку, по-перше, про еволюцію поняття, по-друге, про ті аспекти його, що найбільше еволюціонували. Наведемо деякі з цих визначень. Так, "Словарь литературоведческих терминов", відштовхуючись від грецького "character" - риса, особливість, підкреслює, що "характер літературний - зображення людини в словесному мистецтві, що визначає своєрідність змісту і форми художнього твору", автор статті Н.Владімірова акцентує, що "особливий вид характеру ... являє образ повістувала" [11, 443-444].
В.Тюпа, як автор статті "Характер літературний" для "Краткой литературной энциклопедии" дещо змістив і подав таке визначення: "образ людини, окреслений з відповідною повнотою і індивідуальною визначеністю, завдяки якому розкриваються як обумовлені даною суспільно-історичною ситуацією тип поведінки (вчинків, думок, переживань, мовної діяльності), так і притаманна автору морально-етична концепція людського
існування" [12, 215-219].
Якщо В.Тюпа вбачав у характері художню цілісність, органічну єдність загального, індивідуального, об'єктивного і суб'єктивного [12, 218], то С.Кормілов на початку нового тисячоліття у статті "Характер" для "Литературной энциклопедии терминов и понятий" вдається до визначення, що вказує на "визначеність образу: соціальну, національну, побутову, психологічну" [7, 1165]. На його думку, "якщо тип - це вияв загального в індивідуальному, то характер - перш за все індивідуальне" [7, 1165]. При цьому він особливого значення запропонованому тлумаченні надає аналітичній традиції.
Ми навели лише декілька прикладів понятійної наповненості характеру, які найбільш яскраво засвідчили зміст його еволюції.
Значним методологічним проривом у сфері характеру була публікація доробку М.Бахтіна, особливо 1920-х років і, зокрема. Роботи "Автор і герой в естетичній діяльності". Тут чи не вперше ним заявлена "проблема характеру як форми взаємовідносин героя і автора", і у відповідності до проблеми розроблений і понятійний ряд характеру як от: іманентний, класичний, романтичний, емоційно-вольовий, естетичний. М.Бахтін. в притаманній йому манері повторюваності, обґрунтував ряд визначень, серед яких наголосимо таке: "Характером ми називаємо таку форму взаємовідносин героя і автора, яка здійснює завдання створити ціле героя як певної особистості, при цьому це завдання є основним: герой з самого початку подається нам як ціле, з самого початку активність автора рухається по суттєвим межам його; все сприймається як момент характеристики героя, несе характерологічну функцію, все зводиться і слугує відповіді на запитання: хто він" [13, 227].
Ми дозволили собі таке розлоге цитування з тою метою, щоб продемонструвати як саме взаємодіють внутрішні стимули художності, щоб відбулась "естетичного буття" - характер. Такі тонкощі аналізу процесів характеротворення під кутом зору "естетичної діяльності" розкривали ціннісний зміст поняття, найбільш приховані, а тому й найбільш привабливі, ті сфери творчого діяння, що моделювали "духовну ситуацію" взаємин автора і героя [14, 327].
Якщо М.Бахтін ввів у науковий обіг поняття "естетичної діяльності", вякому зримим був процес характеротворення, то відомий науковець О.Михайлов у роботі "Із історії характеру" розкрив "історичний рух" означеного феномену у просторі і часі. Наукова студія, що ввійшла в класичний фонд філології як вітчизняної, так і зарубіжної, розкриває ключові етапи становлення характеру і літературознавчого явища. Аналізуючи античність, О.Митхайлов виявив ті закономірності формування і побутування характеру, що тою чи іншою мірою були відсутні продовж тисячоліть літературного розвитку. Сенс набутку О.Михайлова не лише у створеній ним картині становлення характеру, але, можливо, більшою мірою в описі тих чинників, завдяки яким і література, і культура збагатилась поняттям "новоєвропейський характер". Вводячи його в науковий обіг, О.Михайлов зазначає: "...charakter поступово виявляє свою спрямованість "всередину" і, якщо вже так швидко це слово приходить спряженості з "внутрішньою" людиною, вибудовує це внутрішнє ззовні - із зовнішнього і поверхового. Навпаки, новоєвропейський характер вибудовується зсередини назовні: "характером" називається закладені в натурі людини засади чи підґрунтя, ядро, немовби схема народження всіх людських проявів, і розмежування можуть торкатися лише того, чи є "характер" найбільш глибоким в людині, чи все ж у його внутрішньому є ще більш глибоке начало" [15, 189]. Так, з першого погляду, легко О.Михайлов відкрив перспективу характеру. Підхоплюючи цю свою думку, науковець у наступній роботі "Проблема характеру в мистецтві: живопис, скульптура, музика", поглибив її і дійшов перспективно-літературознавчого висновку про те, що процес переосмислення людської особистості продовж трьох тисяч літ був "гігантським і надзвичайно широким". На думку Михайлова, в цьому процесі радикально переглядаються безпосередні засоби осмислення. "Є щось таке, - зазначає дослідник, - що можна було б сприйняти за константи історико-літературного процесу, є спадкоємність навіть у користуванні відомим словами, - такими як "етос" (етологія, етологічний), "характер", - проте є свій "драматизм" в тому, що саме таке все оманливо-стале може переосмислюватись у свою протилежність. Грек вбачає у "характері" межу, що лежить на самій поверхні, а для
Loading...

 
 

Цікаве