WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → “Олітературнення” Голодомору в малій прозі двоколійної літератури - Реферат

“Олітературнення” Голодомору в малій прозі двоколійної літератури - Реферат

полярного протистояння добра і зла, притаманна ліричному герою "Зойку". Чапленко, подібно до Стефаника,акцентує жорстокість смерті, "гльорифікуючи страждання" (Н. Комарівська). Одним із незаперечних позитивів епіки голодомору, презентованої Василем Чапленком, є уміння літератора створювати найгостріші ситуації, що дають можливість уповні розкрити глибинні внутрішні психологічні конфлікти, в основі яких - розгубленість і екзистенційна самотність людини.
Вітчизняне літературознавство тільки приступило до вивчення індивідуального внеску Олекси Кобця у літературу про дітей, але не тільки для них. Його оповідання "Великий злочин маленького Михася" (1961) зображує маленького героя у роки голодомору. Посиніла мати з неживими очима, голодний батько в тюрмі - "ворог народу", який не виконав плану хлібоздачі, та хресний шлях маленького Михася до нього з пиріжком з соснової кори і лободи (його хлопчик не доніс, віддавши вмираючій із голоду Марійці), - такою постає есхатологічна дійсність 1933-го. Проси - не проси, ніхто не дасть, бо сам не має, "а ті, що мають, і в тебе відіймуть" [2, 244] - така формула буття в СРСР тужливо звучить з уст матері хлопчика. Очима дитини вияскравлюються реалії голодомору, тому образ України, де не чути півня, собаки і навіть цвірінчання горобця, має ще більш жахливе звучання. "Письменник наповнив недитячими рефлексіями довгий шлях Михася, ускладнив його трагічними зустрічами у ворожому місті та поблизу (дисонанс просвітлення Марійки перед смертю та фізіологічного неонатуралізму її схололого тіла)" [10, 177].
Нарисистика Олекси Кобця поєднала документалізм із художністю, "ставши звинуваченням комуністичній системі у нищенні українського народу" [10, 181]. Нарис "Як вимирало село Яреськи на Полтавщині" зовні без емоцій знайомить із трагедією мальовничого села у 1933 р. Мовою жахливої статистики, описом пусток, серед яких десь іще снували напухлі діти, котрі не могли розжалобити дебелих командирш, показано злочинність режиму. Тож внесок письменника полягає у художньо вправному свідченні правди про антигуманність комуністичного режиму у вільному світі.
Антилюдяний "порядок" буття у радянській Україні, який не дає виборсатися селянину з тенет штучного голоду, став об'єктом оповідання Василя Трубая "Голод" (1990). Письменник реалістично відтворив голодомор, зобразивши фрагмент життя хлопчика Тараса, пропустивши їх через його свідомість: йому "...важко було збагнути, як це немає нічого їсти, але після того, як баба зварила їм старого батога, що висів у повітці за дверима, та вимазала з лампадки залишки лою - їсти і справді не було чого" [13, 62-63]. В основі сюжету - етично-моральний конфлікт, що надав драматичній колізії у житті малого героя високого трагедійного звучання.
Сон-марення головного персонажа функціонує у творі як багата, містка форма умовного художнього узагальнення. Він прийшов до Тарасика в екстремальний момент життя, коли хлопчик опинився на межі психологічного перелому, вибору. Ситуація екстремуму розкрила своєрідний, захований у глибинах "нижньої свідомості", життєвий цикл, у якому оприявнюються внутрішні рефлексії, враження, переживання голодної дитини, об'єктивується інший світ її духовного буття. Сон у художній тканині "Голоду" - своєрідний психологічний прогноз майбутньої ситуації катарсису на рівні позасвідомості. Кожен зоровий образ
сновидінь - проекція образу реального життя, адекватного психічним переживанням, внутрішнім мотивам поведінки персонажів.
Особливу роль у "Голоді" виконує наскрізна деталь - цвіркун, якого "переносять із хати в хату ... на щастя" [13, 62-63]. За Трубаєм, він - символ благополуччя, злагоди, щастя та спокою, родинний оберіг. Показово: у фіналі твору Тарасик підстеріг біля нірки цвіркуна - і з'їв його. Тож "голод руйнує традиційні обереги, перериває ланцюг роду" [4, 190] - така головна думка твору.
Створені Іваном Онищенком автобіографічні оповідання на тему етноциду
початку 30-х рр. позначені імпресіоністичними впливами М.Коцюбинського, Г.Косинки. Про навчання літератора в "школі" цих митців свідчать лаконічно-виразна й експресивна описовість, достеменна фіксація найтонших відтінків почуттів героїв, яскравість і влучність художніх прийомів, доповнені онищенківською високою емоційністю оповіді. Однак усі вони є індивідуально-своєрідними зразками сюжетної традиціоналістської прози.
Макар Іванович змушений "кинути хату, синову сім'ю, де він доживав віку" [8, 5] і заснути останнім сном (саме таку назву має оповідання) у полі під запах свіжоспеченого хліба, що долинав із сусіднього села. У центрі дії оповідання перебуває динаміка жертовності , ознаками якої можна вважати душевну чистоту його носія, відкритість світові і, нарешті, добровільність у сприйнятті своєї жертовної місії ("Бачив, розумів: не вижити всім. І він - зайвий рот. То нехай краще дітям лишиться його пайка" [8, 5]).
Просторова площина твору реалізована у зв'язку з розгортанням мотиву дороги, яка є метафорою життя головного героя. Письменник відтворив долю Макара Івановича крізь призму подорожі, спогадів та осмислення пережитого: наймитування, господарювання, старцювання. Оповідання сповнене драматизму, а також надзвичайно гострої туги головного персонажа за волею та щастям відчувати себе хазяїном на рідній землі, за генетичною моральністю, здеформованою суспільними обставинами ("Хіба брат брата нищив з доброї волі?" [8, 5] - "Свої за чужими вказівками" [8, 5]).
Оповідання "До бабусі" у руслі неоімпресіоністичного письма Онищенка репрезентує зустріч ліричного героя з хлопчиком, який іде гостювати. Хронотоп українського поля як семіотичне поле зустрічі з "іншим" споріднює твори Івана Онищенка та Михайла Коцюбинського ("Intermezzo"). На передній план тут висуваються не події і вчинки героїв, а передача почуттєвого стану головного персонажа, а це - ще один крок письменника до структури неоімпресіоністичної прози. Це дало можливість не лише фіксувати безпосередньо сприйняте протагоністом, а й діалогізувати його роздуми ("зелені лани ..., аби швидше дозрівали хліба, наливалися добірним зерном та дали людям поживу, рятуючи їх від голодної смерті" [5, 6]).
Синкретизм "людина-природа" тут оформився, згідно традицій іще "Слова ...", в ситуації біди персонажів. У оповіданні природа - одухотворена, опоетизована емоційною і вразливою натурою маленького оповідача. Дотримуючись засад антропоморфізації, автор змоделював пейзаж полтавського степу: персоніфіковане сонце ("збиралося ... сховатися за обрій, ... зупинилось. Широко відкрило ... повіки ... " [5, 6]), зорові образи домінують і в епітетиці: "сині хмари", "чорний ліс", "багряне сонце" тощо. З метою підкреслення чистоти та непорочності дитячої душі літератор розбудував мотив співчуття дитини голодуючому. Цей мотив репрезентовано письменником й у інших творах про голод.
Ідейно-емоційно він асимільований у оповіданні "Подарунок", де об'єктом зображення є голодне дитинство.
Loading...

 
 

Цікаве