WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Роман В.Домонтовича «дівчина з ведмедиком»: апробація теорії «неправдоподібних істин» - Реферат

Роман В.Домонтовича «дівчина з ведмедиком»: апробація теорії «неправдоподібних істин» - Реферат


Реферат на тему:
Роман В.Домонтовича "дівчина з ведмедиком": апробація теорії "неправдоподібних істин"
Останнім часом в українському літературознавстві особлива увага зосереджується на аналізі мотивної структури художнього твору. Метою такого аналізу є розкриття таємної, глибинної сутності тексту крізь призму енергетично насичених слів-маркерів, що являють собою своєрідний компонент твору - мотив. Як відомо, мотив має підвищену значущість, адже не перебуває безпосередньо на поверхні продукту літературної творчості, а заглиблений у його підтекст [12, 301-302]. Тож спробуємо за допомогою такого структурного елементу сюжету, як мотив, проаналізувати один з інтелектуальних романів 20-х рр. ХХ ст. - роман В.Домонтовича "Дівчина з ведмедиком". Центром уваги нашого дослідження є мотив абсурду, що має суто філософський, екзистенціальний характер. Варто зазначити, що вчені неодноразово вказували на наявність цього мотиву в художньому світі митця [6; 7 та ін.], проте він не став об'єктом спеціального наукового дослідження.
У філософії екзистенціалізму, починаючи від С.Кіркеґора до А.Камю та Ж.П.Сартра, абсурдним називається людське існування в умовах втрати сенсу, що пов'язано з відчуженням особистості від суспільства, від історії, від самої себе тощо. Такими відчуженими, самотніми особистостями, які часом не знають, "що робити й куди приткнутись" [8, 49], в романі В.Домонтовича постають головні герої - Іполіт Миколайович Варецький та Зина Тихменєва. Їхні страждання від усвідомлення свого абсурдного стану автор часто передає через пейзажні деталі, що природно поєднуються з душевним настроєм героїв. У даному контексті символічного звучання набуває картина перебування Іполіта Миколайовича та Зини посеред "морської пустелі" на самоті. Цей епізод засвідчує, що В.Домонтович, подібно до західноєвропейських філософів-екзистенціалістів, зосереджує свою письменницьку увагу на тому, що людина в цьому світі "покинута" й нагадує самотнього в безмежному "морі життя" плавця, якому немає на що й на кого сподіватися: "Я люблю запливати далеко, далеко, як зараз, - зізнається Зина Іполіту Миколайовичу, - щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує" (курсив наш. - І.К.) [8, 101]. Таким чином, відчуття безмежного простору, великої одірваності, повної самотності можна потрактувати як глибокі екзистенційні відчуття людської незахищеності в світі абсурду.
Майстерно розкриваючи "абсурдну свідомість" персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В.Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору, яка виправдана не лише сценами з другого, третього та десятого розділів, де головна героїня (Зина) бавиться з ведмедиком - дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є "чоловічим символом, який утілює силу" [4, 164]. Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполіта Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам - 18-літній Лесі та 16-літній Зині. Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер - Зина: "Серце моє, - говорить Іполіт Миколайович, - ( - сірий патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки - ) затремтіло, замоталося ( - синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік)" [8, 109]. Таким чином, образ іграшкового ведмедя набуває в романі й метафоричного значення чоловіка, з яким грає в кохання головна героїня.
Важливу семантичну роль в контексті поетики абсурду виконує також підзаголовок роману - "неправдоподібні істини" (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Сам по собі вислів "неправдоподібні істини" в логічному розумінні і є абсурд, адже в ньому наявне ствердження і заперечення
одночасно [11, 10]. Проте за цією зовнішньою (логічною) абсурдністю прихована внутрішня (екзистенційна), що характеризує людське буття. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зини та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного (або нежиттєподібного, абсурдного). І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В.Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті. Вона, як слушно підкреслює Т.Белімова, "радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння" [2, 13]. Такий авторський підхід до зображення й аналізу інтимних стосунків героїв пояснюється перш за все тим, що на початку ХХ століття "природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс" [9, 144].
А отже,
Loading...

 
 

Цікаве