WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особистість у літописі самовидця - Реферат

Особистість у літописі самовидця - Реферат

сполучених із необхідністю укладання угод з козаками "нестатечность козацкая", те, що вони "жадному монарсі слушного підданства не додержуют" [5, 107]. Ця риса війська поєднується в Самовидця з характеристикою "свавілля"; принаймні так літописець характеризує піхоту гетьмана Дорошенка: "той своевольной піхоті, которая при нему держалася. Также зостаючая піхота от него в Павологи великіе розбої по гостиницях чинила и многих значних киян позабивала купців" [5, 120].
Гострота суспільної диференціації стає чинною не лише в діалозі козацтва з народом різного стану, але і в самому козацтві: запорозьке козацтво, не приймаючи політики Дорошенка (у цьому разі мимовільно підтверджує цю ситуацію теза філософа, згідно якої "авторитет створювався і тримався на довір'ї й пошані" [3, 69], не ладнає з ним згоди в найвирішальнішу для гетьмана хвилину, коли йдеться про те, що він має позбутися гетьманства на користь промосковського гетьмана Івана Самойловича; саме в цю хвилину і постало проти Дорошенка те, що "найбольшей оного не любили козаки запорозскіе, же поддался турчинові" [5, 121].
Людські вчинки знаходять не лише відпірність у відповіді на них людей: на відпірність можуть здобутися і люди - посередництвом катаклічних подій; Самовидець саме так потрактовує пожежу церкви Різдва Христового в Стародубі: як "гнів Божій за беззаконня наша" [5, 125], адже "в том місті всчалася ненависть: першая - полковник против гетмана, священники межи собою", "межи козаками і посполитими свари, позви, а знову зась корчми, шинки немал в каждом дворі, а при шинках безецности и частіе збойства, а за вшетечность жадной карности не чинено" [5, 125]. Самовидець бачить причину морального звиродніння людей, і в цьому він випереджає свій час у тому, що наголошує: "еднак же народ жадной злости своей не признавал и гріхов, але усе на священников складал" [5, 125]. Людські гріхи виявляються саме посередництвом оцих катаклічних явищ, що стають призвідцею для роздумів про їх причини - ось позиція Самовидця, підтверджена, попри зауважене, і розповіддю про церкву святого Миколи. "в которой прокляте читано пастирскоє при службі Божой и свічки гашено на проклатіе Шубою, священником черніговским, зосланним од архиепископа, и от тоей церкви усе місто вігоріло" [5, 126]. Це не має нічого спільного з тими забобонами, до яких охоче пристає поспільство, готове забити на смерть священика за те, що "за него проклятство прошлого року было" [5, 126].
Окрема сторінка літописної розповіді - це і картина станових взаємин у козацькому війську. Козацтво рядове - в суті своїй правово цілковито незахищене: воно звідує "кривди козацкіе, же великіе драчи и утисненія арендами" [5, 144], з боку гетьмана, але позов на гетьмана, що характерно, порушує лише "старшина козацкая - обозний, асаул, и писар войсковой и иние преложоніе" [5, 144]. Вони, однак, зважають у обвинуваченні гетьмана Івана Самойловича та його синів і на "усі кривди свої і людскіе и зневагу, якщо міли от синов гетманских" [5, 144]. Одним із різновидів зневаги, що прикметно, старшина вважає те, що гетьман "синов гетманских", нехтуючи їхніми спроможностями, "понастановлял полковниками" [5, 144] в той час коли, згідно своїх заслуг, на таку роль годилися б справді достойні командувачі з козацької старшини.
Отже, головною причиною спротиву козацької старшини Самойловичеві стало нехтування правами козацтва і старшини. Іншим чинником, який співвідноситься з попереднім, поглиблюючи його, став суто моральний - неповага до козацької старшини: "прийшовши до него, старшина козацкая мусіли стояти, ніхто не сиділ" [5, 144]. Це стосувалося, що поглиблює ганебність такої поведінки, ставлення гетьмана і до священиків: "также и духовенство священници, хочай би який значний, мусіл стояти непокритою головою" [5, 145]. Пиха у ставленні до священиків переростає в пихатість у ставленні до Бога: "а церкві нігди не йшол дари брати, але священик до него ношовал, также и сини его чинили" [5, 145]. Самовидець звертає на це увагу як на приклад поглиблення моральної деградації, тим прикрішої, що вона переходить і на наступне покоління - моральною деструкцією уражені вже й сини гетьмана.
Що більшою є жага самовозвеличення в гетьмана його наближених (а вона неодмінно мусить виявитися в зримих надуживаннях: "из великого помпою ездил, без карети и за місто не поехал, ані сам, ані синове его, и у войску усе в кареті" [5, 145], то більшим є і намагання, зусилля в поневоленні залежних, надто - козацтва: "аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем" [5, 145]. Прикметно, що гетьман із синами отримували насолоду не тільки від приниження інших, не тільки від явлення зримих ознак свого багатства, але й від того, що "здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его" [5, 145], тобто, від осмисленого, цілковито свідомого закріплення у злі - вимислів способів здирств.
Само собою, це лише один бік справи; інший - певні вчинки гетьмана у ратній справі, серед яких Самовидець виділяє підлий спосіб відмови походу на Крим та страхітливу підлість гетьмана в тому, що "людей военних много запропастил, котрих мало жаловал" [5, 145]. Остання якість - у застосуванні її до гетьмана - постає злочинною.
Врешті як останній акт падіння гетьмана та його синів Самовидець приймає цілковите самовладне воління гетьмана відгородитися від самого козацтва: "бо юж козака собі городового так посполитих, яко и значних, нізащо важили и в двори не пускали" [5, 145].
Так - поступово і послідовно - Самовидець вибудовує не лише схему некритичного ставлення до себе гетьмана в усіх аспектах буття, але і - відповідно - картину багатоструктурної і цілісної моральної деградації особистості, для якої егоїзм став показником невідповідності посаді, що її займає. У цьому разі не відбулося співвіднесення суті особи (за багатьма моральними вимогами) з тією функцією, що на цю особу покладалися, і тим прикріше, що заручником цієї невідповідності стало-таки козацтво.
Людина в круговерті історії, особа в контексті історичних подій - ось що, насправді, виявляє літописцеві ж, наскільки він здатний писати панорамні сюжети, загальні події, що їх вершить наскільки й загал, наскільки - й окрема особа. Люди, за словами Фукідіда, "схильні приймати на віру від тих, що жили раніше без перевірки оповіді що минуле, навіть якщо вони стосуються їх батьківщини" [9, 15], і ми тут - як усі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Адорно Т.В. Проблемы философии морали. - М., 2000.
2. Гадамер Г-Г. Істина і метод. Т.І. - К., 2000.
3. Гончаренко І. Увага до українського національного характеру // Україна: філософський спадок століть. Хроніка-2000. - В.37-38.
4. Грицай М.С., Микитьсь В.Л., Шолом Ф.Я. - Давня українська література. - К.: Вища школа, 1978.
5. Літопис Самовидця. - К.: Наукова думка. 1971.
6. Мамардашвили М. Кантианскиевариации. - М., 2000.
7. Мамардашвили М. Эстетика мышления. - М., 2000.
8. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. - Минск, 1998.
9. Фукидид. История. - М., 1993.
10. Чаадаєв П. Философические письма к даме. - М., 2000.
11. Эмерсон Р. Нравственная философия. - Минск - М., 2001.
Loading...

 
 

Цікаве