WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Бароко, рококо і класицизм в історії літературознавчої думки - Реферат

Бароко, рококо і класицизм в історії літературознавчої думки - Реферат


Реферат на тему:
Бароко, рококо і класицизм в історії літературознавчої думки
За свідченням авторів багатотомної "Історії естетичної думки", "термін "бароко" вперше був уведений в період Просвітництва для позначення типу європейського живопису і скульптури" [4, 228]. У своєму первісному значенні він означав лише декорації, незвичайні прикраси. Потім він поширився на архітектуру, зокрема на культові споруди, в яких спостерігалися відмінності від класичних форм, а згодом охопив й інші види мистецтв, у тому числі й літературну творчість і, по суті, став напрямом і стилем. Західноєвропейська література XVII століття з її вишуканими епітетами, панегіриками, барвистою мовою, незвичною тропікою, алегоричністю була віднесена до бароко. "Бароко втілювало безмежність і суперечливість світу й людини, той "хаос", який не підлягав раціональному пізнанню, боріння різних сил, загадкову таїну сущого" [8, 11]. Світ в уявленні митців ХУІІ ст. постає як суперечливе поєднання часто непоєднуваного: Бога та диявола, добра та зла, світлого та темного начал і врешті-решт життя та смерті.
Термін "бароко" походить від італійського "barocco", що перекладається як "дивний", "химерний". Дехто з дослідників відносить його витоки до португальського виразу "perrola barroca" - "перлина неправильної форми", інші походження терміну пов'язують з латинським "baroco", що означає один із видів висновку, що характеризується складністю.
Класицизм, який зароджується майже одночасно з бароко, недоброзичливо поставився до нового напряму літературознавства й творчості. Догматизація античності, притаманна класицизму, різко відкидалася в бароко. Існувала певна різниця між бароко і Відродженням.
Один із видатних теоретиків і практиків бароко Лоренцо Берніні (1598 - 1680) вважав, що умовою прекрасного є його величина, тобто розміри предмета, який вважається прекрасним. Уже сама природа наділяє свої предмети якістю прекрасного, а людині залишається лише розпізнати це прекрасне в творіннях природи. Людина ж обдарована особливим творчим даром, - геній - повинна не лише оволодіти всіма здобутками природи, а більше того - перемогти її. Розвінчуючи міф як втілення об'єктивної ідеї прекрасного, теоретики бароко підійшли до необхідності вводити до сфери пізнання й таку категорію як огидне, яка раніше не була предметом літератури та мистецтва. Тобто, в природі не лишилося нічого, щоб могло б стати предметом художнього освоєння.
Одним із домінуючих принципів естетики бароко стала ілюзорність. Література повинна не тільки нести освіту в маси, але й створювати в них ілюзію. Читача треба буквально приголомшити, примусити його дивуватися, а це можна здійснити лише за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження образів, красномовства героїв. Прикладом подібних творів теоретики мистецтв називають поему Джамбаттісти Маріно (1569-1625) "Адоніс". "Дивна технічна майстерність, багатство лексики і метафор, що рідко зустрічаються, вміння прудко користуватися мотивами й формулюваннями, запозиченими у найрізноманітніших поетів, поєднуються у Маріно з надзвичайно сильним бажанням подобатися, задовольняти смаки читачів, домогтися слави бравурною атакою й присвятити себе служінню мистецтву, такому ж дивному, як і холодному та
механічному" [Цит. за: 4, 232].
Говорячи про поетичний вимисел, один із теоретиків бароко Т.Коррео вважав, що поет може порушити природний порядок речей на користь художнього розміщення матеріалу. Інший теоретик бароко - Джованні П.Капріо вважав поетичну творчість вищим родом мистецтва, бо вона може відтворити видиме й невидиме в навколишній дійсності. І робить це поезія, застосовуючи слово як надійний засіб імітації. Слово в художньому тексті отримує цінність, з одного боку, як образ, а з іншого - як поняття. А це значить, що слово може відтворити як реальний світ, так і світ ірреальний, вигаданий, домислений, створений фантазією митця.
По суті, це була ревізія арістотелівського погляду на природу поетичного мистецтва, який продовжував домінувати й у мистецтві доби Відродження. На відміну від арістотелівського мімезісу, індивідуальне бачення світу в бароко стало розглядатися як великий здобуток митця, своєрідний його привілей.
Естетика бароко навідріз відмовилася від дидактичної функції поетичного мистецтва. Франческо Патриці (1529-1597) вважав, що "зображення може бути лише вираженням уяви поета, яка не є однак рисою, притаманною виключно поезії, оскільки експресія властива всім людям, а не лише поетам" [4, 234]. "Предметом поезії, - пише Патриці, - повинно бути те, у що неможливо повірити, що є справжнім фундаментом незвичайності, яка й зобов'язана становити головний предмет кожної поезії" [Цит. за: 4, 235].
Значна частина теоретиків мистецтва бароко були літераторами, і все ж, якщо проаналізувати їх висловлювання, то можна помітити таку закономірність - вони прагнули зблизити різні види мистецтв, які тоді побутували в Європі. Джамбаттіста Маріно вважав дуже близькими видами мистецтв поезію та живопис, обидва ці види мають спільну мету - не тільки приносити читачам і глядачам насолоду, але й звеличувати та облагороджувати людські душі. І навіть музика, на думку італійського вченого, потребує слів. Це також свідчить про зближення різних видів мистецтв.
"Основні засади поетики бароко, що безумовно вплинули й на зображувальні мистецтва, зводяться в основному до такого, - зазначала А.Кучинська. - Метафора є основою для вираження всіх явищ світу й сприяє його пізнанню, відбувається поступове сходження від прикрас і деталей до емблем, від емблем до алегорій, від алегорій до символу. Цей процес поєднується з баченням світу як метаморфози: поет повинен проникнути в таємниці безперервних змін, зрозуміти багатоликість Протея" [4, 236].
Для літературознавства доби бароко важливе місце посідає праця італійського теоретика Еммануеле Тезауро (1592-1675) "Підзорна труба Арістотеля". Автор цієї праці твердив, що світ поетичних образів живе за своїми специфічними законами, де творча фантазія не підлягає законам людського мислення. Метафора зв'язує воєдино предмети та ідеї, які поза контекстом художнього твору є досить далекими й непоєднуваними одне з одним.
Теоретиком бароко в Іспанії був Бальтазар Грасіан-і-Моралес (1601 - 1558), якому належать наукові трактати "Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму" (1642) та "Кишеньковий оракул" (1647), в яких порушено проблеми асоціативності в літературі та мистецтві, а також аналізуються прийоми дотепності в художній творчості.
У слов'янських літературах теоретичні питання бароко як напряму літератури розглядалися в працях польського поета і науковця Мачея Казимежа
Сарбевського
Loading...

 
 

Цікаве