WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Аморфність жанрової матриці як різновид синкретизму малої прози П.Куліша і Марка Вовчка - Реферат

Аморфність жанрової матриці як різновид синкретизму малої прози П.Куліша і Марка Вовчка - Реферат


Реферат на тему:
Аморфність жанрової матриці як різновид синкретизму малої прози П.Куліша і Марка Вовчка
Визначаючи особливості літературного тексту, В.Пачовський зауважив, що критеріями його майстерності є "мірило вартості кождого твору для нашої державності, або для етичного піднесення, або для перетворення характеру, або для конструктивної будови як твору мистецтва" [24, 35]. Справді, твір художній не стільки в плані виокремлення його місця у сфері мистецтв, а передусім як індивідуальне явище певної естетичної цінності в її межах. Наочною в цьому плані є жанрова дефініція, для з'ясування якої виокремлюються загальні ознаки груп творів, пов'язаних приналежністю до одного жанру, при цьому вони виявляються досить різнорідними. На думку І.О.Денисюка, "жанровий аналіз тексту зобов'язує висвітлити широкий спектр зв'язків художнього твору - соціальних, естетичний, психологічних (суспільство-автор-твір-читач-суспільство), розглянути його як своєрідний вузол стійких компонентів змісту і коригуючих цю стійкість особливостей творчої індивідуальності письменника" [7, 7].
Жанр акумулює численні характеристики тексту, і дійсно, лише при його визначенні можлива повноцінна його інтерпретація. Індивідуальні особливості реалізації жанрової своєрідності в конкретному тексті, в творчості конкретного письменника становлять предмет зацікавленості дослідників впродовж багатьох десятиліть. З'ясовуючи питання про ступінь художності тексту як синкретичної категорії (не просто багатокомпонентної, а й цілісної), традиційно зважаємо на те, як зображений у художньому творі світ, адже співвідношення дійсності, створеної автором у тексті, і реального світу є питанням неоднозначним і суперечливим, синкретичним за своєю сутністю, бо поєднує непоєднуване. Характер художньої умовності у створенні світу в тексті може реалізовуватися в таких видах: зображення життєподібного світу та моделювання власного світу. Реципієнт, опановуючи змістоутворюючі сторони тексту (тема, проблема, авторська позиція), мимоволі надає їм особистого відтінку в більшому чи меншому, відповідно до методу, жанру, художніх особливостей твору. Критерії визначення складових структури тексту виходять з розуміння жанру як певної системної цілісності (змістоформа) [7, 17], причому відомо, що між модифікаціями переважно немає усталених меж: жанр водночас є і виявом суб'єктивного начала, і формальної комплексності.
Жанрова своєрідність української прози середини ХІХ століття виявляється в тому, що до розвитку психологічної реалістичної прози в літературі була лише багатоплановість монологічна: множинність характерів і доль у цілісному об'єктивному світі в ракурсі авторської свідомості. Тоді ж у творах з'являються герої, голоси яких побудовані так, як вибудовується власне голос автора у звичному для попередніх літературних епох романах. Цей голос героя не підпорядкований об'єктивному його образу як одна з характеристик, але й не є відповідником авторського голосу. Ще однією жанровою ознакою літератури цього періоду є причиново-наслідкове розуміння подієвого ланцюга, раціональне розуміння тексту, реалістичний аналіз дійсності у зв'язку її зі змінами інтуїтивних станів через аналогію і контраст при усій повноті почуттєвого начала. Як пише Г.Грабович, "жанр - література в мікрокосмі: це й сукупність конкретних текстів, і динаміка співвідношень вартостей, норм, впливів, читацьких виповнених чи невиповнених очікувань" [114].
Художні і теоретичні передумови виділення властивих добі жанрових проявів переважно відбуваються через порівняльне дослідження жанрового канону (моделі, матриці) [15] і його практичного втілення в конкретних творах [3], проте при наявності ґрунтовних досліджень жанрової системи української прози ХІХ ст. [8], існують численні нез'ясовані проблеми, що стосуються виявлення міри збереження канонічних і нормативних ознак, співвідношення загальноприйнятих і індивідуальних рис у жанровій організації тексту, а головне, встановлення закономірностей функціонування жанрових модифікацій в певну літературну епоху. Дослідники почасти висловлювали спостереження відносного жанрового "поза-буття" таланту, принагідно демонструючи, що по-справжньому обдарований письменник подекуди байдужий до дотримання чітких вимог жанру, в той же час сміливо експериментує з їх авторськими визначеннями, тому опанування обумовленістю жанрових дефініцій є ще однією значною проблемою сучасного літературознавства.
Щодо своєрідності досліджуваного періоду І.Я.Франко у статті "Старе й нове в сучасній українській літературі" зауважує, що "старі письменники виходять від малювання зверхнього світу - природи, економічних та громадянських обставин - і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова і думки…" [26, 108], таким чином, акцентуючи ідейно-тематичне підґрунтя жанровизначальної моделі української прози середини ХІХ ст. Проте прогресуюче оновлення жанрової системи літератури - процес нерівномірний, його динаміка залежить від культурної макросистеми і водночас від реалізації авторських поглядів, почуттів, інтуїції.
Жанрова матриця як комплекс стійких елементів базується на основі запропонованих І.О.Денисюком функціональних компонентів структури жанру, до яких належать сюжетно-композиційна організація твору, викладові форми, жанротворчі елементи стилю, а головне, підпорядкованість усіх цих елементів структурі змісту, проблематики [7, 7]. Тому, досліджуючи насамперед малу прозу середини ХІХ ст., не можна оминути саме складні, неоднозначні структури, у яких поєднуються компоненти не тільки рівноцінні, але й до того несумісні в літературі. Особливо впадає в око взаємодія і взаємодоповнення жанрової системи в творчості неординарних представників української літератури ХІХ ст. - Пантелеймона Куліша і Марко Вовчок. Складність і неоднозначність не тільки їх особистих, а й творчих стосунків надають проблемі співвідношення обумовленості жанрових моделей у цих авторів особливої ваги.
У творчості Пантелеймона Куліша і Марко Вовчок П.Федченко [12, 553] виділяє кілька жанрових різновидів малої прози, переважно акцентуючи в них змістовний критерій, хоча вичленовуючи і формоорганізуючі ознаки. У першу чергу, виокремлюються оповідання ідилічного характеру, яким притаманні "безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливим людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життям" [12, 553], проте ці властивості не повністю відповідають жанровій моделі для наведених як зразок творів П.Куліша, передусім залишено поза увагою естетичний і національно-забарвлений компоненти структури тексту. Як вважає науковець, оповідання баладного типу, близькі за поетикою до романтизму, "генетично пов'язані з легендами, піснями, баладами, фантастикою народних вірувань… незвичайність зображуванихподій, ситуацій людських доль, драматична напруженість сюжету і бурхливість його розвитку, емоційна наснаженість, експресивність стилю" [12, 554], тому і належать до них "Максим Гримач", "Данило Гурч", "Свекруха", "Чари" Марка Вовчка, "Гордовита пара" П.Куліша. Проте, якщо одним з критеріїв вважати характеристику героїв як вольових, духовно сильних натур з народу [12, 554], то, безсумнівно, цими творами у художній спадщині названих авторів неможливо обмежитися, адже обидва письменники обирали персонажами небуденні ситуації і незвичайних
Loading...

 
 

Цікаве