WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Монолог та діалог як засоби вираження духовності у вертепній драмі ХVІІІ століття та в п’єсі П.Куліша “Іродова морока” - Реферат

Монолог та діалог як засоби вираження духовності у вертепній драмі ХVІІІ століття та в п’єсі П.Куліша “Іродова морока” - Реферат

косити
направо й наліво,
щоб пустинею здавалось
царство, всім на диво [3, 310].
Як і Кривда таІрод, Смерть уперше запанікувала тоді, коли їй не вдалося "скосити" Запорожця:
Я вже косу поламала
не одну на злюці,
а в його нема ні страху,
ні жаху на думці [3, 327].
Своє безсилля перед Запорожцем Смерть виражає в тому, що штовхає його в "...брюхо костлявою ногою" [ 3, 327].
Таким чином, Смерть постає як втілення вічної і невтомної антидуховності - вічної ненависті до всього живого на Землі. Може саме тому тут, як ніде в іншому творі, П. Куліш використав біблійні мотиви для характеристики сучасної йому реакції і для утвердження ідеї непереможного й вічного поступу життя, котре постає втіленням вищого прагнення до добра, а, отже, й втілення вищої духовності взагалі.
Дійова особа, у якої "...душа скнара та мерзенна" [3, 322], приніс Іродові та Кривді звістку про неминучий кінець їхнього царювання. Жид, розуміючи, що такий поворот історії призведе до того, що "...усі вбогі, всі голодні будуть словом ситі" [3, 306], починає задумуватися й над тим, як жити далі, адже тепер усе "пропало... / що на світі панувало, / грошики збирало" [3, 307]. Він розуміє те, що сила і злість вирішують багато, але всьому цьому приходить край, і тоді доводиться за всі гріхи розплачуватися. Тому Жид вирішує покаятися, визнаючи свої найстрашніші провини:
...ми душили вбогу Правду
літом і зимою;
Не пускали світла в школи,
церкви замикали... [3, 312].
І хоча цей скнара усвідомлює, що йому "...не буде там поживи, де сіяє світ науки..." [3, 312], надії не покидають його.
Отже, керуючись лише егоїстичним принципом і задовольняючи лише матеріальні (бездуховні) потреби, цей персонаж здатен не тільки визнати себе винним, а й знайти в собі сили, якщо не "змити", то хоча б "відмолити" свої гріхи.
На перший погляд, усе, що є огидного й демонічного у світі, втілено в Чортові: то він дуже улесливо поводить себе з Кривдою, бо розуміє, що її влада сильніша, впливовіша, ніж влада Ірода (Чорт називає її "моя слава, цяця моя люба!" [3, 321]; то він підбурює й Кривду, й Ірода на розправи; то сіє "межи люди" сумніви й паніку, лиходійства й злість. Більше того, він має наміри "...гайдамаку вкинути у пекло" [3, 326], щоб "насолити" навіть своїм ближнім - "всім би злюкам на сім світі стало тоді тепло" [3, 326]. І все ж, може тому, що дії Чорта
й повинні бути злотворчими, вони сприймаються не такими страшними і злими, як вчинки людей - чорт лише підбурює, а творять зло все-таки бездуховні люди. Вони і є, на думку драматурга, основними злотворцями - антидуховними та бездуховними істотами.
І все ж найбільше уваги П. Куліш приділяє Запорожцеві: він "Входит торжественно… На нем вся одежда сияет яркими цветами и новизною" [3, 323]. Герой-козак перед Іродом і Кривдою одразу розкриває свої недвозначні наміри: "Я з вас, клятих людоморів, / видавлю олію!" [3, 323]. Він бачить своє призначення в тому, щоб нищити все вороже людям, все несправедливе: "Треба жити, треба й бити: / наша доля така" [3, 326]. А вища й кінцева мета його діяльності - "...боронити від нахаби матір Україну" [3, 326].
І тут автор ідентифікує його місію з місією козацтва, з духом визвольного руху, адже Запорожець не просто бере на себе відповідальність криваво карати антидуховних "людоїдів", він хоче знайти найтяжче для них покарання - примушує "...дивитися очима на людськую волю" [3, 329].
Крім того, Запорожець наставляє людей на добро та на вдячність Богові:
А ми в світі будем жити,
господа хвалити,
що нам Правду, стару матір,
дав оборонити... [3, 330].
Отже, це - високодуховний персонаж, бо він має високі та світлі думки й наміри, готовий пожертвувати своїм життям заради Батьківщини.
Виразниками діаметрально протилежних настроїв, намірів і дій у п'єсі виступають і два хори: Ангельський та Демонський.
Так, перший хор бачить своє призначення у возвеличуванні та уславленні добротворення, у вияві радості від діяльності добротворців і перш за все - Бога: "Слава богу... Минулося добрим людям віковічне лихо..." [3, 311]. А Демонський хор, навпаки, страждає від того, що у світі множиться добро. По суті, вже у назвах цих хорів закладено протистояння добротворення і злотворення - духовності та антидуховності. А все це значить, що П. Куліш, вмотивовуючи у текст твору ХІХ ст. два антично-бароковських елементи (Ангельський та Демонський хори), намагався, як і драматурги ХVIII ст., передати змістом їхнього співу народні погляди на козацтво - і схвальні, і протилежні.
Таким чином, у цій п'єсі П. Куліш представив керівників держави демонічно антидуховними (Ірод і Кривда), у злотворенні їм поступаються навіть Чорт і Смерть. А всій цій антидуховній зграї протиставлено світлу душу і праведний дух Запорожця. І як би ми не "дешифрували" образи й характери дійових осіб, треба визначити головне: П. Куліш дуже вдало й прозоро, а не двозначно (як це прийнято вважати) у біблійно-вертепній містерії поставив і розв'язав вічну проблему: чим закінчують криваві властолюбці - неминучим і безпощадним покаранням.
Отже, П.Куліш у ХІХ столітті актуалізував вертепний сюжет про царя Ірода, який дуже був популярним у ХVІІІ столітті. Популяризація вертепного сюжету не набула у ХІХ столітті такого масового характеру, як це було в ХVІІІ столітті. А причини цьому було декілька: по-перше, у ХІХ столітті лише окремі письменники-народовці (П.Куліш) вдавались до жанру вертепної драми, аби поступово ввести його як складову частину народного театру, адже тематика й проблематика нижніх поверхів вертепу вже активно впроваджувалась в українських водевілях першої половини ХІХ століття; по-друге, суто специфічні діалоги вертепної драми ХVІІІ століття не прижилися у вертепній драмі П. Куліша "Іродова морока", оскільки на їх зміну прийшли чітко вибудовані монологи, в яких розкриваються думки, наміри й прагнення дійових осіб. І вже зовсім поодиноким явищем стала вертепна драма на початку
ХХ століття.
Література
1. Кисіль О. Українській вертеп. - Пт., 1916. - 79 с.
2. Козлов А. Українська дожовтнева драматургія. Еволюція жанрі: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1991. - 200 с.
3. Куліш П. Твори: В 2 х томах. - Т.2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. - К.: Дніпро, 1989. - С.302-332.
4. Сулима М. Українська драматургія ХVІІ-ХVІІІ ст.. - К.: ПЦ "Фоліант"; ВД "Стилос", 2005. - 368 с.
5. Пави П. Словарь театра. - М, 1991. - С. 420-422.
6. Українська Література ХVІІІ століття. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 415-444.
7. Федас Й. Український народний вертеп (у дослідженнях ХІХ-ХХ ст..). - К.: Наукова думка, 1987. - 184 с.
8. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVІІІ ст.) / Упоряд. академ. О.Білецький. - К.: Рад. школа, 1967. - 783 с.
Loading...

 
 

Цікаве