WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → „Не зневажай душі своєї цвіту...” (любовно-еротична символіка „лісової пісні” Лесі українки) - Реферат

„Не зневажай душі своєї цвіту...” (любовно-еротична символіка „лісової пісні” Лесі українки) - Реферат

інших ритмо-темпоральних вимірах, підвладних вічному колообігу життєвої (вегетативної) енергії. Тому вона "не може вмерти" (пор. рукописний варіант: "М[авка]. Ні, Мавки не вмірають") , а прагне гостроти вражень, властивих екстремальним обставинам. В уяві постає образ летючої зірки - спочатку як символу нового народження, внутрішнього прозріння ("Ох!.. Зірка в серце впала!"), як "наслання" любовної пристрасті й загадування долі (спалахує зірка - народжується людина), згодом як виразу найвищого душевного спалаху, що, мов блискавка, осяває шлях у вічність.
Особливий настрій, яким проймаються закохані, надає їхнім взаєминам безпосередності йвідкритості. Зайві умовності зникають, у словах і вчинках відчувається щирість і відвертість, діалог набуває довершеності, звучить легко й невимушено, на високому поетичному регістрі. Виникає враження своєрідної любовної ідилії:
М а в к а
…Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую…
Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись,
наче ті квітоньки з дикої рожі!
Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогні самоцвітні!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Л у к а ш
Тут світляки в траві, я назбираю,
вони світитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вінок.
(Кладе скілька світляків їй на волосся.)
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми.)
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!
[10, 236-237].
Образ самоцвітів, що грають в очах осяйними вогнями, а на чолі зоряним вінком, сприймаються як своєрідна алюзія таємничої квітки щастя, такої ж тремтливо привабливої, як і незбагненно недосяжної. Вона зацвітає в купальську ніч, а її пошуки - то тернистий шлях до осягнення сокровенних таємниць життя і природи, до пізнання світу та самопізнання.
Така високість почуттів, що в поетичній уяві співвідносна з яскравими світосяйними самоцвітами, найповніше відображає стан взаємної захопленості, а водночас стає для закоханих своєрідним випробуванням, мірилом їхньої внутрішньої самтотожності. Відкривши в Лукашеві його "співочу душу", Мавка цілковито, до самозабуття, поринає у стихію кохання, не виявляючи жодних вагань ні щодо себе, ні щодо свого коханого. Лукаш відповідає їй взаємністю, але вповні збагнути голос кохання, яким промовляє до Мавки його серце, не спроможний. В апогеї любовно-емоційного злету його раптом охоплює сум'яття, невпевненість. "То ми вже поєднались?", - з подивом перепитує він Мавку, не розуміючи, що йдеться передусім про духовне єднання. Як виявилося, відгукнутися на поклик Мавки й відкрити їй свою душу Лукаш ще не готовий. Щирий, відвертий погляд очі в очі, коли будь-які перепони на шляху до єднання закоханих сердець зникають, викликає в нього відчуття незахищеності, навіть страху, а відтак - бажання перевести стосунки в річище звичайного фліртування.
Зовсім по-іншому складаються стосунки між Лукашем і Килиною. Залишившись наодинці з парубком (Мавка відходить від них), Килина не криючись починає підбивати до нього клинці, і її відверті залицяння дуже мало нагадують тремтливу зустріч закоханих. Тут превалює неприхована хтивість, фривольність, а "п?цання" по плечу, як і глузування та борюкання, стає найпершим способом вияву знаків уваги до об'єкта пристрасті: "Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах" (н/ж курсив мій. - Л.С.) [10, 256]. До речі, в цій ремарці, як неважко завважити, наголос зроблений не на рефлективних станах, як-то захоплення, самоаналіз, сумнів, сором'язливість, роздум тощо, що характеризують передусім внутрішній світ героїні, а на оперативно-процесуальних аспектах самовияву (виражених нагнітанням предикативних форм), і це зайвий раз виказує в Килині натуру, не обтяжену душевними поривами та переживаннями.
Лукаш приймає запропоновані правила гри, і, здається, такі манери виявилися йому до вподоби. "Ось ліпше не займай, бо поборю!", - відгукується він на Килинині жарти та кпини, і між ними зав'язується борня. "(…Вони сплітаються у боротьбі, якусь хвилину сила їх стоїть на рівні, потім раптом падають обоє в борозну, густа стінка збіжжя їх закриває). Л у к [а ш] (устає перший, важко дишучи) А що? Ага! Чи ж я не поборов? К и л и н а (устає розжеврена, поправляючи хустку на голові) А хто ж кого побив?…", - так змальована дана сцена в рукописному варіанті.
В остаточному тексті вона виглядає дещо по-іншому. Усунуто не лише надто вже поспішне "падання в борозну", а й змінюється "переможець" цього єдиноборства: досвідчена Килина ставить підніжку, і Лукаш падає, осоромившись перед молодицею та накликавши на себе кпини:
"Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очами; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє її руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
К и л и н а
(стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Підбити - то не мація!.. [10, 257].
Відповідно до цього зміщуються й акценти в характеристиці персонажів. Адже за цих умов Лукаш постає наївним і беззахисним хлопчиськом, тоді як Килина своєю вихваткою насправді виказує притаманну їй лукаво-хтиву вдачу. Мабуть, тому Лукаш "не встигає" за Килиною: незабаром нивка затемніла стернею та вкрилася снопами, і лише "скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці" [10, 257]. А сам Лукаш хіба не нагадує тут уже подоланого, але ще не пов'язаного бранця?..
Над чим плакала Мавка? Про що чи про кого згадувала вона під міріадами дощових крапель і гнітючих роздумів? Про себе? Про Лукаша? Про Килину? І чи знаходила вона відповіді на питання, що нависли над нею, то зігріваючи душу маленькими блискітками надії, то проймаючи гірким розпачем? Дізнатися про це - значить збагнути незбагненне, осягнути те, що може відчувати лиш уражене болем закохане серце. Але що таке кохання?..
Здається, про те, яким повинно бути "кохання справжнє", добре відомо Русалці. У її розумінні, кохання не знає вагань і сумнівів, сліз і страждань. Воно, як розбурхана стихія: палке, нестримне й віроломне. Тому Русалка як уособлення демонічного і фатального почуття (через одвічну незавершеність любовного діалогу, в якому вона постійно перебуває) не розуміє Мавчиних сліз.

 
 

Цікаве

Загрузка...