WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Випробування фортуни. Постаті античних можновладців в інтерпретації архієпископа Іоана Максимовича - Реферат

Випробування фортуни. Постаті античних можновладців в інтерпретації архієпископа Іоана Максимовича - Реферат


Реферат на тему:
Випробування фортуни. Постаті античних можновладців в інтерпретації архієпископа Іоана Максимовича
Однією з визначних рис бароко є переосмислення античної спадщини, яка, за висловом Л.Софронової, виявилася "благодатним матеріалом для багатьох художників" [12, 5]. Зокрема, в українській бароковій літературі до античної міфології, літератури, історії та філософії часто зверталися такі письменники, як Касіян Сакович, Лазар Баранович, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Іван Величковський, Симеон Полоцький, Семен Дівович, Григорій Сковорода. За спостереженням Л.Ушкалова, твори митців стародавніх Греції та Риму "стають своєрідними первісними продукуючими моделями для текстів українських письменників" [15, 15], а образи і сюжети переосмислюються у християнському ключі. До цього спонукали і тогочасні курси поетики, які рясно цитували античних авторів, вказували на їхні твори як на зразки для наслідування, а також включали розділ про поганську міфологію. Античні персонажі виступають алегоричним втіленням популярних мотивів varietas/vanitas, швидкоплинності та марності людського життя. Відбувається актуалізація гораціанської ідеї "золотої мірноти" як засобу відновлення гармонії між зовнішнім і внутрішнім світом людини, яка є іграшкою в руках зрадливої й мінливої Фортуни. Загалом, за визначенням Д.Чижевського, антична література "стає звичайним, щоденним читанням" [16, 466].
Сюжети з давньогрецької міфології та історії знайшли своєрідне відображення у віршах з епіко-ліричного циклу "Алфавит собранный, ри?мами сложенный…" видатного письменника і церковного діяча кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст. архієпископа Іоана Максимовича. Літературознавці О.Зосімова [4], В.Шевчук [17] принагідно згадують про це у своїх розвідках, не зупиняючись докладно на своєрідності переосмислення письменником античності. Мета нашого дослідження - з'ясувати особливості інтерпретації Іоаном Максимовичем сюжетів про царів Мідаса і Креза та тирана Полікрата, спираючись на твори античних авторів ("Історія" Геродота, "Метаморфози" Публія Овідія Назона).
У вірші під назвою "Тайна" архієпископ Іоан Максимович подає власне трактування історії про віслюкові вуха фрігійського царя Мідаса. Зважаючи на те, що святитель навчався і певний час викладав у Києво-Могилянській академії (за різними припущеннями, поетику та риторику чи курс латини), вважаємо цілком можливим, що джерелом "Тайни" послужили безпосередньо "Метаморфози" Овідія (ХІ, 90 - 194) [10]. Тим паче, що твір давньоримського поета став для авторів київських поетик ХVІІ - ХVІІІ ст., як зазначає М.Трофимук, "зразком поетичної майстерності, а також джерелом відомостей міфологічного характеру і своєрідною енциклопедією тих країн та явищ, з якими вони не могли познайомитися безпосередньо" [13, 14-15]. На початку ХVІІІ ст. було також здійснено прозовий переклад восьми книг "Метаморфоз" Овідія. Одним з вірогідних перекладачів античного твору Т.Пачовський називає Димитрія Туптала [див.: 8, 71], який разом з Іоаном Максимовичем належав до Чернігівського літературно-філософського кола. Про обізнаність останнього з художньою спадщиною Овідія свідчить і той факт, що у книзі "?еатрон" ним перекладено численні фрагменти з творів античного поета.
Із "Метаморфоз" Овідія дізнаємося про нещастя царя Фрігії: він отримав вуха віслюка як покарання за те, що не визнав перемогу Аполлона у його змаганні в музиці з Паном. Архієпископ Іоан Максимович не зосереджується на поясненні причини виникнення "тайни" царя, але звертає увагу читача на епізод, у якому йдеться про викриття таємниці Мідаса балакучим цирульником:
Ископавши ямицу, тихо рєчє зємли,
Царъ имать осл? уши, ты зємлє сє внємли! [7, 104 зв.]
Із зерня цих слів виросла рослина. Проте в Іоана Максимовича це не овідієвий тремтливий говіркий очерет ("таємницю, закопану в землю, // Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла" [10, 193-194]), а "биліє, // Высокоє до з?ла над прочихъ вєліє, // На коєждомъ листу б? слово написанно, // Царъ имать осл? уши, вс?мъ бы сє явствєнно" [7,105].
Образ билія, трави є однією з розповсюджених метафор в давньоукраїнській літературі. За спостереженням В.Адріанової-Перетц, цей символ означає в нашому письменстві "думки безглузді, злі" [1, 68]. У творі Іоана Максимовича, на наш погляд, суть цього метафоричного образу дещо змінюється: биліє, проросле зі слова - це втілення у реальність наслідків негідного вчинку. Додане ж письменником "слово написанно" підкреслює нетлінність слова, що порушило завісу таємниці.
Іоан Максимович заперечує доцільність традиції, встановленої нібито у східних країнах:
Ископавши ямищу сов?ти творяху,
Словєса рєчєнныи в зємли загрєбаху [7, 104 зв.].
Автор акцентує увагу на помилковості твердження, що земля може сховати все таємне, не призначене для розповсюдження, закликаючи читача: "Да нє явлєнно будєтъ в тайн? рєчєніє..." [7, 104 зв.]. Зауважимо, що образ землі як берегині моральних законів був популярним в українському фольклорі та літературі Середньовіччя. Мати-земля, як стверджує Ю.Пелешенко, часто виступає "грізним суддею стосовно грішника" [9, 129]. Гадаємо, у творі Іоана Максимовича цей образ виконує дещо подібну функцію: земля не приймає на себе людський гріх - гріх словом - і випускає його на поверхню у вигляді "билія".
Святитель Іоан наголошує на тому, що людина, причетна до певних знань, особливо чужих таємниць, несе відповідальність за їхнє збереження і, відповідно, за долю інших людей:
Тайну Царску хранити правєдно и должно
В сєрдцу яко во гроб? вєсма сохран?тє [7, 105].
Моральна вада цирульника (схильність до балакучості) спричинює привернення уваги всього світу до фізичної вади царя Мідаса, тим самим позбавляючи його прихильності Фортуни, руйнуючи людську долю. Отже, Іоан Максимович реалізує у вірші дидактичну настанову: кожна людина несе відповідальність за долю інших і має суворо дотримуватися цього правила.
Під літерою "Щ" святитель подає історію про князя Полікарпа. Прототипом цього персонажа є самоський тиран Полікрат, про життя якого оповідає Геродот у своїй "Історії"
(Книга ІІІ. "Талія", розд. 39 - 46, 120 - 128) [2]. Поряд із художньою спадщиною Гомера, Еврипіда, Вергілія, Овідія, Горація та інших античних митців твір давньогрецького історика теж пропонувався як взірець для наслідування авторами київських поетик. Певно, популярністю історичні книги Геродота користувалися ще й тому, що в них домінував мотив марності й несталості людського життя. Гадаємо, що й архієпископ Іоан Максимович звернувся до історії про Полікратів перстень теж задля увиразнення незаперечності істини про те, що щастя є явищем минущим у житті людини:
Дрєвныхъ Царєй житєлствомъ мощно изявити,
Что єстъ щастє врємєнно нєл?тъ изяснити [7, 118 зв.].
Геродотову історію про коштовну каблучку український письменник сконденсовує у
28 віршованих рядках, залишаючи поза увагою деякі моменти.
Слід відзначити, що всі українські поетикиХVІІ ст. встановили за одне із правил написання епічної поезії "обов'язок поета викладати не стільки те, що відбулося, скільки те, що могло б відбутися, як могло або мало б статися" [6, 129]. Згідно з цими настановами будує свою оповідь святитель Іоан. Так, поет не згадує про єгипетського царя Амасія, який порадив Полікратові перевірити власне щастя: "…вчини з твоєю долею, що так тобі сприяє, ось що: подумай добре і знайди щось, яке для тебе дуже дороге і якби ти його втратив, то було б дуже боляче твоїй душі. Викинь це так, щоб його більше не було на світі" [2, 147]. Натомість перед нами постає образ князя Полікарпа, "никогда нєодєржимъ в маломъ пєчалію" [7, 118 зв.], який задля власної розваги "изволилъ пєрстєнь з пєрста в морє испустити" [7, 119]. Море як символ мінливості долі у цьому випадку нібито не виправдовує свого призначення: Іоан Максимович далі оповідає про те, що каблучку було знайдено у рибині і повернено власникові. На перший погляд, Фортуна сприяє володарю.
Тож Полікрат, засліплений своїм везінням, пішов війною на перського царя Дарія, але щастя вже не є ознакою його долі: за Геродотом, самоський тиран був убитий Оройтом, сатрапом міста Сарди. Кінець історії у творі Іоана Максимовича знову дещо видозмінено: з "Історії" Геродота нам відомо, що Полікрата було розіп'ято на хресті; у циклі святителя "Алфавит" ідеться про те, що Оройт повісив Полікарпа, залишивши його на "птицамъ сн?дєніє" [7, 199]. Давньогрецький історик приходить до висновку про минущість щастя: "Отак багато щасливого, що зазнав у своєму житті Полікрат, закінчилося
Loading...

 
 

Цікаве