WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Трактат Дмитра Туптала “Розыск о расколнической брынской вђрђ” в контексті популярного богослів’я барокової доби - Реферат

Трактат Дмитра Туптала “Розыск о расколнической брынской вђрђ” в контексті популярного богослів’я барокової доби - Реферат

не прямо вказує на це, а провадить через певний символічний ряд: содомське яблуко - "баба пишущая лице своє" - труна повна "костєй смєрдящихъ. Відтак чітко простежується лінія: спокуса - гріхопадіння - смерть духовна. Тому головним завданням пастиря стає порятунок тих, які піддалися спокусі, й навернення їх на шлях Спасіння.
Найперше митрополит береться до витлумачення основних християнських істин, приділяючи багато уваги таким поняттям як віра, надія, любов. Останнє також посутньо зближує полемічний трактат Димитрія Ростовського з іншим жанром популярного богослів'я - богослівником, де, як відомо, також витлумачувалися основні постулати християнського віровчення. Докладно авор спиняється на категорії любові, що "никогдажє прєстанєтъ: ибо во вђки... имамы любити Бога, и святых єго, и друг друга" [4, 16]. Відштовхнувшись від цієї тези, автор провадить про те, що любов до ближнього змушує його взятися до цієї справи, аби не дозволити єретичному вченню заполонити їх і поверґнути в пекельну безодню. Саме любов до ближнього (у вужчому розумінні - до своєї пастви) і є тим моментом, який посутньо відрізняє трактат Дмитра Туптала від популярної під ту пору (бодай з огляду на кількість перевидань) розправи Стефана Яворського "Знаменія пришествія антихристового", провідною думкою якої є заперечення твердження старообрядців про Петра І як "царя-антихриста", що виразно проступає вже на рівні самої назви.
Варто вказати й на те, що одним із ключових моментів "Розыску..." є з'ясування поняття "віра", - що, згідно з автором, "єсть то, чєсого очи твои плотьскіи нє видят, ни руцђ твои осязают, сєрдце жє твоє, ум твой, нєсумнђнно в сєбђ утвєрждаєт, яко тако єсть, а нє инако: то єсть вђра" [4, 13]. Подібна проблематика була характерна для української полемічної літературі загалом, вона слугувала своєрідною відправною точкою, з якої власне й починалося з'ясування питання про "правдивість" рідного віросповідування. Зокрема Стефан Яворський у своєму антипротестантському трактаті "Камђнь вђри" зазначає:
Скудная вєлми
Умов наших мђра,
Аще нє тую навєршаєт вђра.
Око нє видит,
нижє ум вмђщаєт
яжє єдина вђра постизаєт.
Крилами Глаголов Божіих пєрната,
проходит чувствам
нє входная врата [7, 423].
Як бачимо, закоріненість у традицію - це не лише наслідування норм, вироблених жанром (своєрідна парадигма тексту), а й прагнення навіть на суто формальному рівні наголосити на стародавності звичаю православної церкви; адже, як зазначає професор Леонід Ушкалов, "боронячи власну віру", полемісти покладалися на традицію. Засада "оmnis in religione novitas est vanitas" була для них непорушною - "правдива Церква" освячується тут авторитетом старовини. Саме тому, приміром, оборонці українського православ'я всіляко цураються новин" [5, 126].
Цікавою в тексті Дмитра Туптала є суто "філологічна" проблематика, до якої спонукала сама розкольницька доктрина, якою заперечувалося визнання виправлень, внесених до богослужбових книжок. Автор із легкістю розбиває доводи старовірів про "богоспасенність" старої московської літератури, вказуючи на низку помилок, допущених чи то перекладачами, чи то переписувачами, які спотворювали її зміст. Подібне подибуємо й у дискусії стосовно правильності написання імені Сина Божого, котре, згідно з українською традицією вимовлялося й писалося (у тих поодиноких випадках, коли не застосовувалося титло) - Іисус. Автор, знову ж таки, з легкістю відкидає арґументи розкольників, апелюючи до особливостей звукопису при перекладі з давньоєврейської мови. Відтак полеміст докоряє опонентам елементарним неуцтвом, котре не дозволяє їм об'єктивно дивитися на речі. Тож і громада повинна розуміти, на чому ґрунтується розкольницьке вчення - на неосвіченості та закономірно породженому нею глупстві.
Теж саме стосується й поклоніння старовірами виключно давнім іконам, яким автор, - до речі згідно з римо-католицькою традицією, - відводить ролю Святого Письма для безграмотних: "мы жє... видимъ, яко іконноє писаніє, тожє єсть, єжє и писаніє книжноє. В книзђ убо писанная нє всякъчитати умђєт: понєжє мнози от христиан суть нєкнижни: на іконђ жє изображєнная всяк и нє книжный простец разумђєт" [4, 21(зв.)].
У подібному ключі говорить св. Димитрій Ростовський і про поклоніння восьмиконечному хресту. Принагідно завважмо, що суперечка щодо хреста Спасителя була однією з найулюбленіших тем нашої полемічної літератури, - досить згадати бодай антиюдейські пасуси Іоаникія Ґалятовського, які зринають у дискриптивних віршах на герб Ісуса Христа й фактично задають тон усьому подальшому тексту "Месії правдивого" [див.:1, 1 (зв.) (б.п.)]; або ж антипротестантський "Камень вђри" Стефана Яворського, де говориться про те, що "Три полчища здђ, якожє оныя дрєвнія трістаты єгипетскія на крест святый ополчаются:
Первоє полчище іудєов
Второє єрєтіков
Трєтіє расколников.
Но якоже тогда Моисєй, Крєста жєзлом начєртав оныя крђпкія трастаты, в мори потопи. Тако и нын… силою животворящаго Крєста Господня и распятого на нєм Іисуса Христа, вси врази Крєста Христова расточатся и о камєнь прєтыканія, во тьмђ заблуждєнія ходящіи, разбіются" [7, 227].
Урешті, згадка про хрест - обов'язковий компонент української великодньої проповіді, а мотив співрозп'яття - один із найпопулярніших у нашій бароковій літературі. Певно, тому автор "Розыску..." спрямовує гнівні інвективи у бік розкольників, "отвєрзших злохулная уста своя, и аки псовъ лающиих на чєтвєроконєчный крєст Христовъ" [4, 25 (зв.)]. Відтак Дмитро Туптало провадить думку про поганську (власне, ідолопоклонницьку) сутність старовірів, які "вєщєству аки Богу "поклоняються.
Вартий уваги той факт, що лексика тексту докорінно різниться, коли йдеться, здавалося би, про ті ж самі речі стосовно розкольників і стосовно громади, до якої звертається полеміст. Якщо перші - у незнанні "нєвђжєствующиє", то інші - "нєкнижни"; адже, згідно з автором, бути людиною неписьменною - не гріх, куди страшніше бути людиною безграмотною, себто необізнаною з елементарними речами, та ще й плекати довкола себе морок неуцтва. "Богословцы саміи искусніи, - закидає він проводиреві розкольників, - многими лђты в богословскомъ учєніи поучившися, єгда о Божєствђ разглагольствуют, со опасєніємъ разглагольствуют: ты жє ни слышавый когда о Богословіи, нижє вђдаяй, что єсть богословія, дєрзнулъ єси вєлєрђчивая твоя развєрсти уста, єжє о божєствђдогматизовати: и хотя показатися богословецъ быти, показался єси буєсловєцъ, и єрєтікъ, и хулитєль Святыя Троицы" [4, 56 (зв.) - 57].
Як бачимо, розкриваючи сутність старовірських учителів, Туптало застосовує один зі своїх "улюблених" прийомів - мовну грашку (недарма ж бо його вважають неперевершеними майстром духовної епіграми), на якій власне й вибудовує гнівну тираду супроти Авакума та його послідовників. До речі, звинувачення розкольників у неуцтві лунають не лише від митрополита Ростовського; приміром, той же Стефан Яворський у згадуваних уже "Знаменіях..." значно категоричніший у висловах на їхню адресу.
Спорідненість із проповіддю, на що ми вказували раніше, відчитується протягом усього трактату, в якому неодмінно відчувається присутність церковної громади. Це видно бодай із постійних звертань: "о возлюблєнніи правовђрніи людіє", "истинныя Христова стада овцы", "святыя Цєрквє... искрєнняя чада", і чи не найважливіше - "слышитє правовђрніи"; адже саме вживання форми "слышитє" засвідчує факт безпосередньої спрямованості тексту до пастви, яку автор мав перед очима.
До того, ж автор послуговується притаманною проповіді
Loading...

 
 

Цікаве