WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Становлення і розвиток теорії дискурсу у сучасній українській мові - Реферат

Становлення і розвиток теорії дискурсу у сучасній українській мові - Реферат


Реферат на тему:
Становлення і розвиток теорії дискурсу у сучасній українській мові
У лінгвістиці в процесі становлення нової наукової парадигми відбувається створення як нового категоріального апарату, так і переосмислення існуючих понять і термінів. Комунікативний підхід до вивчення мовних явищ, що затвердився наприкінці ХХ ст., не став виключенням. З одного боку, він сприяв уточненню термінів, пов'язаних із стилістичною системою мови, з іншого - розвитку теорії дискурсу. Тому мета даного дослідження - прослідкувати процес становлення теорії дискурсу у руслі комунікативного підходу. У процесі аналізу розв`язуються такі завдання: 1) встановити етапи розвитку теорії дискурсу; 2) виділити основні типи та структурні ознаки дискурсу, вказати на його методи дослідження;
3) проаналізувати культурну складову дискурсу у зв`язку з поняттями національного менталітету та мовних картин світу.
Традиційно під стилістичною системою розуміють сукупність функціональних та експресивних стилів у їх взаємозв'язках [46, 602]. Як зазначає С.Я.Єрмоленко, кількість жанрово-стильових різновидів мови залежить як від зовнішньомовних (історичні умови функціонування літературної мови, соціально-психологічні основи відтворення мовних типів спілкування), так і внутрішньомовних чинників (порядок слів, флективність, наявність варіантних форм тощо) у взаємозв'язках [46, 602].
Основи функціональної стилістики були закладені Ш.Баллі [3], Б.Гавранеком, В.Матезіусом, Й.Вахеком та іншими представниками Празького лінгвістичного гуртка [36]. У російському мовознавстві проблемами функціональних стилів займалися Л.В.Щерба [50], В.В.Виноградов [9], а також М.М.Кожина [25], Д.М.Шмельов [49], О.Б.Сиротиніна [42] та багато інших.
Українська стилістична думка сформувалася завдяки значним теоретичним та практичним досягненням у цій галузі Л.А.Булаховського [6], М.М.Пилинського [33], С.Я.Єрмоленко [21], А.П.Коваль [24], Л.Я.Мацько [31], О.Д.Пономарева [34], Н.Д.Бабич [2], В.С.Ващенка [8], І.П.Чередниченка [48], Н.В.Ботвіної [5] та інших.
У результаті цих досліджень встановлено, що провідні функціональні стилі виникають відповідно до найважливіших суспільних функцій мови, тому виділяють основні та периферійні стилі. До того ж функціональним стилям властива змінність у межах однієї національної мови, що залежить знов таки від суспільно-політичних умов життя народу. Сам набір функціональних стилів, їх суспільна вагомість індивідуальні в кожній з мов. Як правило, найбільш сприятливі умови для розвитку має художній стиль, формуванню якого сприяли видатні письменники країни.
Щодо української мови, то внаслідок історичних причин тривалий час розвивався лише художній стиль, а всі інші - штучно стримувалися. Наприклад, можна вважати, що науковий стиль виник лише в роки незалежності, а конфесійного стиля до цього часу немає [46, 602]. Невипадково, що існують певні відмінності у визначенні кількості та критеріїв класифікації функціональних стилів в українській національній мові. До цього часу підручники з сучасної української мови та стилістики [24; 8; 44; 45; 34; 43; 5; 21; 31] подають різні системи функціональних стилів. Проте, як зазначає В.С.Перебийніс, ці "розходження у визначенні кількості й назвах мають переважно термінологічний характер, бо спільних рис у встановлених різними авторами системах функціональних стилів української мови більше, ніж розходжень" [44, 561].
Визначаючи поняття "стиль", учені традиційно підкреслюють, що це сукупність мовних засобів і способів його організації, зумовлених певними суспільними обставинами, характером і метою висловлення. Однак основна ж функція стилістики полягає в усвідомленому виборі мовних прийомів, що допоможуть увиразнити думку та досягти іллокутивних намірів. Цей вибір залежить від мовної спроможності й майстерності мовця.
Як правило, кожний стиль характеризується як спільними (інтегральними) компонентами, так і певними диференційними ознаками, які дозволяють сформувати поняття коректності (норми) для кожного стилю. Як зазначає Ю.С.Степанов, поняття про комбінацію ознак передбачає уявлення про гармонію [30, 494]. Однак осмислення самого процесу вибору в мовленнєвій діяльності людини виникає лише в ХІХ ст., коли почалося усвідомлення стилю як перемінної величини, що відображала пристосування людини до суспільного середовища.
У лінгвістиці ХХ ст. це відкриття призвело до розуміння стилю як суспільної манери виконання мовленнєвих актів, яка є однією з умов забезпечення успішності спілкування. Саме це дало у подальшому поштовх для розуміння стилю як способу мислення, світорозуміння.
Отже, сьогодні стиль визначається як:
1) різновид мови (функціональний стиль), закріплений традицією за однією із найбільш вагомих сфер суспільного життя, що віддзеркалюється в фонетиці, граматиці, лексиці;
2) загальновизнана манера, спосіб виконання конкретного мовленнєвого акту;
3) індивідуальна манера, у тому числі й літературно-художня;
4) мовна парадигма епохи, під якою розуміють стан мови в стильовому відношенні в конкретну епоху [30, 494].
Усе це підготувало підґрунтя для переосмислення наприкінці ХХ ст. стилістичних понять та термінів у комунікативно-прагматичному, а з часом і в дискурсологічному аспектах.
Так, разом із комунікативістикою в науковий обіг увійшли поняття мовної особистості, мовця, мовленнєвої ситуації [4], комунікативних регістрів [22], а також на сьогодні надзвичайного популярного поняття дискурсу, що трактується передусім як мова, "занурена в життя" [13, 525; 29]. При такому підході до вивчення мови до уваги беруться не лише мовні факти, але й гетерогенні екстралінгвістичні фактори, навіть паралінгвістичні.
Розвиваючись у надрах комунікативістики, дискурсивний підхід породив ряд напрямків, що поглибили й видозмінили поняття дискурсу, не тільки в аспекті когнітивної лінгвістики (передусім ментальна сфера мовної особистості в контексті сукупності розумових операцій з обробки мовних даних та екстралінгвістичної ситуації в процесі породження мови), але й у плані самої дискурсології (коли виникає уявлення про дискурс як про одиницю аналізу)
[40; 39].
Останнє призвело до того, що багато вчених почали виділяти дискурс як одиницю аналізу тексту, що, у свою чергу, викликає необхідність у розмежуванні понять "дискурс" і "зв'язний текст" [41]. Як відомо, на сьогодні зв'язний текст розуміють як один з виявів дискурсу, як його проміжний результат, оскільки кінцевою метою дискурсу є не створення тексту як такого, а досягнення перлокутивного ефекту. У цьому аспекті під дискурсом розуміють сукупність мовленнєворозумових дій комунікантів, зв'язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовця та осмисленням мовної картини світу мовця адресатом [32, 188- 190]. Таким чином, поняття дискурсу включає одночасно два компоненти: і динамічний процес мовної діяльності, що вписана в її соціальний контекст, і її результат у вигляді тексту.
Дискурс, як ібудь-який комунікативний акт, припускає наявність двох фундаментальних ролей - мовця (автора) і адресата. При цьому актори можуть у процесі мовленнєвого
Loading...

 
 

Цікаве