WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова – національна мова українського народу, державна мова України - Реферат

Українська мова – національна мова українського народу, державна мова України - Реферат

також терміни "офіційна мова", "національна мова" або просто "мова певної держави", наприклад: мова Французької Республіки - французька; офіційна мова Італії - італійська.
Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін "офіційна мова", в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст.
В юридичному аспекті поняття "офіційна мова" близьке до поняття "державна мова". Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов'язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов'язкового проголошення законодавчою владою.
Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?
За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної: 1) мова корінної нації; 2) мова найчисленнішої нації.
За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим - лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.
Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам. За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн. Так, із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Власна мова, отже, є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.
4. Закон про мови в Україні і передумови його прийняття
Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п'ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.
Основними передумовами прийняття Закону про мови були:
по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;
по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.
Термін "лінгвоцид" (у дослівному перекладі - мововбивство) - це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу - нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид - ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.
Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.
За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово "руський" використовувалося як синонім до слова "український" до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.
У 1863 році з'являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.
Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з'являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов'язковою для вивчення, українську ж - необов'язковою навіть для корінних українців.
Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду:
Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19 го століття писав: "Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою він стане вчитися чужою і наша народність загине..." Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.
Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури - переважно підручники для профтехосвіти та науково популярні видання.
Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то "наріччям" російської, то "зіпсованою польською", то "сумішшю польських і російських слів". Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові.
Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар'єру. У першій половині 80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.
Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: "Редакція журналу "Комуніст" розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, слова, яких уживати".Деякі російсько українські словники цього часу фактично є російсько російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники "могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління". Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазанала й українська термінологія.
Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою "холопською", "селянською", згодом "колхозною", одним словом, непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким: комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.
Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.
Література
1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич, 1994.
2. Конституція України. - К.,1996.
3. Масенко Л. Мова і політика. К.,1999.
4. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. 2002. № 2-3.
5. Тараненко О.О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні // Мовознавство. - 2001. - № 4.
6. Царук О. Українська мова серед інших слов'янських. Етнологічні та граматичні параметри. Дніпропетровськ, 1998.
Loading...

 
 

Цікаве