WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Основні теоретичні положення української фонетики - Реферат

Основні теоретичні положення української фонетики - Реферат

фонології. Деякі вчені вважають їх різними мовознавчими дисциплінами (М. Трубецькой), інші розглядають фонологію як частину фонетики (Р. Аванссов, Л. Щерба та ін.).
Фонема (від гр. phonema - голос, звук) - це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняється значення слів і морфем.
Основоположником вчення про фонему був російський учений І. Бодуен де Куртене. Він вперше звернув увагу, що звук виконує смислорозрізнювальну функцію.
Функції фонем: конститутивна (будівельна), ідентифікаційна (розпізнавальна) та дистинктивна (розрізнювальна).
У процесі мовлення кожна фонема реалізується у вигляді звуків, які називаються варіантами фонем (алофонами).
Головним виявом фонеми називається звук, у якому вона найчастіше реалізується в позиції, незалежній від таких фонетичних умов, як місце в слові, наголошеність складу та вплив сусідніх звуків.
Під позиційним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові: [веисна/], [би?].
Під комбінаторним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків: [г'і/лка], [боро.д/ба/].
Факультативним варіантом фонеми називається її необов'язковий, але можливий у мові звуковий вияв. Цей варіант зумовлюють різні причини: темп мовлення, наявність багатьох стилів, вплив діалектного оточення: [розказа/ ] - при повільному темпі мовлення, а [росказа/ ] - при швидкому.
У сучасній українській літературній мові нараховують 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосних (22 твердих і 10 м'яких).
Звуки, склади, слова - це лінійні одиниці мови, бо в мовному потоці вони розташовуються одна за одною, утворюючи ряд, ланцюг, побудований із відповідних сегментів. Тому такі одиниці називають ще сегментними.
На відміну від них, наголос та інтонацію, які накладаються на - сегментні елементи, вважають надсегментними (суперсегментними) одиницями.
Склад - відрізок мовлення, що являє собою один звук або таке поєднання звуків, яке вимовляється одним видихувальним поштовхом.
У фонетиці існує кілька теорій складу. Найбільшого поширення набула сонорна теорія, за якою склад - це сполучення менш звучного елемента з більш звучним. Усі звуки за звучністю поділяються на чотири групи: найбільш звучними є голосні, а далі, в міру спадання звучності, йдуть сонорні, шумні дзвінкі та глухі приголосні.
Близькою до цієї теорії є теорія м'язового напруження (її висунув мовознавець Л. Щерба). За нею, склад - це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м'язовим напруженням усіх органів мовлення при артикуляції.
За експіраторною теорією склад - це один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.
Типи складів:
1) 1) відкриті (закінчуються на голосний звук): лі-то; закриті (закінчуються на приголосний звук): каз-ка;
2) 2) прикриті (починаються з приголосного): ві-кно; неприкриті (починаються з голосного): ар-ка;
3) 3) наголошені (якщо на склад падає наголос): га/р-ний; ненаголошені (якщо на склад наголос не падає): кві/-ти.
Виділення у слові складу за допомогою артикуляційних та акустичних засобів, властивих певній мові, називається наголосом.
Наголос в українській мові є переважно динамічний, тобто силовий - наголошений склад вимовляється з більшою силою голосу.
Є ще наголос музикальний (або тонічний), коли наголошений склад вимовляється з підвищенням тону (він властивий литовській, корейській, сербській та іншим мовам).
В українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за якимось постійним місцем у слові. Є мови, в яких наголос сталий, тобто завжди падає на один і той самий склад, наприклад, у французькій мові - на останній, у польській - на передостанній.
Наголос може бути рухомий, якщо при зміні слова змінює своє місце (пі/сня - пісні/), і нерухомий (па/рта - па/рти).
Наголос в українській мові використовується і як засіб розрізнення лексичних (доро/га - дорога/) та граматичних значень слів (ру/ки - руки/).
Логічним наголосом називається виділення у реченні якого-небудь слова з метою збільшення його семантичної ваги у висловлюванні. Наприклад, речення "Після занять ми підемо в театр" може бути вимовлене з логічним наголосом на кожному слові, і кожного разу буде передаватись дещо інший змістовий відтінок.
Наголос, за допомогою якого виявляється емотивне значення слова, називається емфатичним: - Людоньки-и-и-и-и! - проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.
Фразовий - це наголос, що падає на кінцеве слово фрази. Фраза - це відрізок мовлення між двома тривалими паузами, що характеризуються інтонаційною завершеністю та смисловою самостійністю. Наприклад: "Час від часу злива спадає, // дорога тоді набирає далечі, // вся воно червоно тече в гронах мокро розблислих рубінів" (О. Гончар). У наведеному реченні є дві паузи, які розмежовують три фази.
Службові слова, як правило, не мають самостійного наголосу. Вони об'єднані одним наголосом з найближчим самостійним словом і поділяються на енклітики - короткі слова, які йдуть за наголошеним словом (пішо/ и), і проклітики - короткі слова, які знаходяться перед повнозначним словом ( ).
Інтонація - це фонетичне оформлення у певну цілісність будь-якого висловлення або речення. За допомогою інтонації ми членуємо мову на інтонаційно-смислові відрізки, оформляємо різноманітні синтаксичні конструкції і типи речень і т. ін..
Історичним чергуванням називають незалежні від фонетичних умов зміни у фонемному складі морфеми, що полягають у заміні однієї фонеми іншою, а також сполукою фонем або фонемним нулем і служать як один із морфологічних засобів мови в галузі формотворення і словотвору.
Такі випадки, у яких зміни в фонемному складі морфеми, що мають характер чергування певних фонем, виконують формотворчу та словотворчу функцію, становлять суміжну ділянку між фонологією та морфологією. Розділ науки, в якому досліджуються вказані суміжні явища, називається морфонологією. Вперше цю назву вжито в "Тезах" Празького лінгвістичного гуртка, надрукованих у 1929 р.
Морфонема - це ряд двох або кількох фонем, здатних змінювати одна одну в межах однієї й тієї ж морфеми, наприклад: к /ц// ч (рука - руці - ручка), с / ш (носити - ношу), і / е (сім - семи).
Орфоепія (від гр. orthos - правильний і epos - мова, слово) - це система загальноприйнятих правил, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм; це розділ науки про мову, щозаймається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної літературної вимови.
Усталені, єдині для всього народу правила літературної вимови полегшують розуміння усного мовлення, сприяють ефективному широкому й вільному спілкуванню людей, а порушення орфоепічних норм заважає взаєморозумінню.
Розрізняють два типи орфоепічних помилок:
1. 1. Фонематичні - пов'язані із заміною однієї фонеми іншою: кіз - [к'іс], іду полити - [пали/тие].
2. 2. Акцентні - помилки у варіантах фонем. У мовленні, що не відхиляється від загальноприйнятої норми, слухач не помічає різниці між варіантами однієї фонеми. Але якщо у слові замість потрібного чується який-небудь інший відтінок звука, то слухач відразу скаже, що воно
Loading...

 
 

Цікаве