WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особистісний аспект культуромовної діяльності - Реферат

Особистісний аспект культуромовної діяльності - Реферат

компетенція" - у значенні, близькому до значення терміна "комунікативна компетенція"; мовленнєва компетенція протиставляється мовній.
У сучасному українському і російському мовознавстві послуговуються терміном мовна, або лінгвістична, компетенція, але із значно ширшим значенням, ніж у Н. Хомського, маючи на увазі володіння мовою (Єрмоленко, Мацько, 1994, 29; Шумарова, 1994). Мовна компетенція включає різні мовні навики і вміння: володіння лексикою, граматикою, вміння адекватно сприймати і породжувати тексти, які відповідають комунікативним завданням, та ін.
Кваліфікуючи володіння мовою як мовну, комунікативну чи соціолінгвістичну компетенцію, слід зазначити, що цейнавик надзвичайно складний і тільки лінгвістична його інтерпретація недостатня для адекватного опису реального мовного життя. Л.Крисін виділяє чотири рівні володіння мовою: власне лінгвістичний, національно-культурний, енциклопедичний і ситуативний. Власне лінгвістичний рівень включає уміння мовця, визначені Ю.Апресяном, і відображає вільне маніпулювання мовою незалежно від характеру її використання в тих чи інших сферах людської діяльності. Національно-культурний рівень передбачає володіння національно зумовленою специфікою використання мовних засобів. Енциклопедичний рівень вимагає володіння не тільки самим словом, але і світом слова, тобто тими реаліями, які стоять за словом, і зв'язками між цими реаліями. На рівні ситуативному йдеться про вміння застосовувати мовні знання й здібності - як власне лінгвістичні, так і ті, що належать до національно-культурного й енциклопедичного рівнів - згідно з ситуацією. Ситуація спілкування складається з кількох компонентів: 1) мовець і його соціальна роль, 2) слухач і його соціальна роль, 3) відношення між мовцем і слухачем і пов'язана з цим 4) тональність спілкування (офіційна - нейтральна - дружня), 5) мета, 6) засіб спілкування (підсистема чи стиль мови, паралінгвістичні засоби - міміка, жести і т. ін.), 7) спосіб спілкування (усний/письмовий, контактний/дистантний), 8) місце спілкування. Ці компоненти є ситуативними змінними: зміна кожного з цих факторів веде до зміни мовленнєвої ситуації і, відповідно, до варіювання мовних засобів, які використовуються мовцями, їх комунікативної поведінки в цілому (Крысин, 1989, 130).
Більш вагомими є ті ситуаційні змінні, які відображають деяку лінгвістичну чи соціальну заданість структури спілкування, менш вагомими - ті, які відображають розмаїття реальних мовленнєвих ситуацій.
6. Проблеми формування мовної особистості.
Лінгвістичні, педагогічні, культурно-освітні аспекти культури мови синтезуються в понятті "мовне виховання особистості". Саме мовне виховання відіграє велику роль у громадському самоутвердженні й самовизначенні кожного індивідуума. У слові акумулюються відносини між людьми, слово забезпечує не лише прагматичні дії, а й служить духовним потребам особистості. Завдяки знанню мови усвідомлюється зв'язок з традиціями свого народу, глибшає розуміння історії рідного краю, розкривається зміст духовної культури соціуму.
У найбільш загальному вигляді передумови формування мовної здатності як однієї з вищих психічних функцій людини задаються її діяльністю, якою вона оволодіває в ході своєї соціалізації. Роль діяльності превалює, тому що тільки в її структурі розгортається мовне спілкування, виникає потреба у різних поняттях й узагальненнях. Звичайно, "чуття мови" передбачає наявність природних, вроджених здібностей, але процес засвоєння й удосконалення рідної мови - для особистості фундаментальний.
Мова - творчий орган мислення, "засіб не виражати готову думку, а створювати її... вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його складає" (Потебня, 1913, 141). Б. Грінченко застерігає: "... якщо мова народу не розвивається, то не може розвиватися і народне мислення, творчі сили народу вмирають" (Грінченко, 1994, 38). Мова не буде активно розвиватися, якщо не житиме у мовній діяльності кожного її носія, якщо не буде для кожного знаряддям мислення і оформлення думки, не протікатиме в процесах звукової мови і розуміння, якщо функціонуватиме поза психологією і культурною спадщиною народу.
Мовне виховання - це шліфування, розвиток думки, почуттів, виховання естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу. Розуміючи рідну мову як засіб розвою інтелекту, В. Сімович підкреслює: "Для дитини є та мова, якою вона думає, підставою, що на ній виростають нові й нові враження, в ній вона сприймає кожну незначну для неї думку, залучаючи до тої мовної будови, хоча вона й невелика, нові й нові прибудови... " (Сімович, 1934, 26).
Природно, що виховання мовної особистості не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей. Це відбувається тоді, коли у мовному вихованні закладено можливості активного використання всіх мовних стилів - від розмовно-побутового до офіційно-ділового та наукового.
Ґрунтовна базова мовна освіта має забезпечити широке використання державної мови в усіх суспільно-виробничих сферах. Мовна освіта (у вузькому значенні слова) передбачає вивчення мовних засобів вираження, які відповідають нормам літературної мови, і вміння вживати їх у мовній діяльності (усній і писемній мові). Метою мовної освіти, відповідно, є свідоме практичне оволодіння літературною мовою, яке базується на вивченні її системи і закономірностей, що визначають її норму. Мовна освіта (у широкому значенні слова) "має давати орієнтацію у багатоманітті людського життя (стосунки в родині, в селі й місті, вікові рольові функції, використання мови у віросповіданні, ділове спілкування, виробничі стилі тощо)... Завдання ефективної мовної освіти полягає в тому, щоб кожен міг реалізувати закладене в мові відповідно до своїх конкретних потреб і мовних ситуацій" (Єрмоленко, Мацько, 1994, 32).
Метою і змістом мовного виховання є вироблення такого ставлення до мови, до мовних проблем і явищ, яке збігається з сучасним науковим знанням про мову. З досвіду відомо, як часто погляди рядових носіїв мови на деякі принципові мовні питання різняться з поглядами лінгвістів, орієнтованими на результати сучасного наукового пізнання. Згадаємо, для прикладу, негативне ставлення до варіантних засобів у кодифікації, пуристичні погляди на запозичення слів і їх функціонування у мові. Мовнокультурна освіченість означає вироблення у кожної особистості постійної потреби удосконалення власної літературної мови. Мовне виховання не обмежується рамками шкільної чи вузівської освіти, а триває доти, доки є чинною мовна діяльність людини, тобто все її свідоме життя.
Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з
Loading...

 
 

Цікаве