WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особистісний аспект культуромовної діяльності - Реферат

Особистісний аспект культуромовної діяльності - Реферат


Реферат на тему:
Особистісний аспект культуромовної діяльності
ПЛАН
1. Різні підходи до вивчення мовної особистості.
2. Моделі мовної особистості.
3. Мовна особистість як національний і соціокультурний феномен.
4. Поняття "володіння мовою". Лінгвістична компетенція.
5. Проблеми формування мовної особистості.
1. Різні підходи до вивчення мовної особистості.
Різноманітна щодо індивідуальних особливостей людська мова у своєму внутрішньому механізмі зумовлена соціальними чинниками формування особистості, середовищем, в якому людина виховується, здобуває освіту, розвивається, виробляє певні навики, риси соціальної поведінки, характеру. У першi десятилiття XIX ст. В.Гумбольдт започаткував напрямок дослiджень, який розробляв питання зв'язку мови з мисленням людини, її внутрiшнiм свiтом та культурними цiнностями. В науцi цей напрямок одержав назву антропоцентричного, що пiдкреслювало прiоритети психологiчного й етносоцiологiчного елементiв та концентрацiю уваги на людськiй особистостi як носiї та творцевi мовної картини свiту. І.Бодуен де Куртене в його наукових пошуках розглядав мовну особистість як осередок соціально-мовних форм і норм колективу, як фокус схрещення і поєднання різних соціально-мовних категорій,... відображення норм мовної свідомості...
У мовознавстві виробилось три підходи до вивчення мовної особистості: 1) шлях психолінгвістичний, 2) зумовлений закономірностями навчання мови, лінгводидактикою, 3) зумовлений вивченням мови художньої літератури.
В українiстицi iсторичний підхід до трактування мовних явищ завжди пов'язував із психологічними особливостями мовця О.Потебня. Це давало плідні результати у висвітленні ним багатьох суто теоретичних проблем.
Послідовник О.Потебні, історик культури й критик, лінгвіст Д.Овсянико-Куликовський писав, що рідна мова - музика й малюнок душі людської. Саме в мові учений вбачав найголовнішу ознаку явища національності як об'єднання людей "на ґрунті спільної мови, що досягла певної висоти розвитку і стала психічною основою для колективної розумової діяльності... В подальшому, крізь віки культурного розвитку, національність разом з мовою перетворюється в ту психологічну форму особистості, яка надає їй своєрідного душевного складу..., здіймається у сферу вищу, всевладну над думкою і над чуттям, у сферу моральну" (Овсянико-Куликовский, 1902, 281-286).
Розробку психологічного напрямку в українському мовознавстві продовжив І.Огієнко. Підвалини такого підходу були обґрунтовані ним на початку наукової творчості у праці "Українська культура": "Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національної організації. Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традиції. В мові - наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання.
Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова - це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного Я... "(Огієнко, 1992, 126). Як бачимо, мовна особистість у праці І. Огієнка постає в образі "психічного Я". У "Науці про рідномовні обов'язки" вчений зауважує, що про духовну зрілість окремої особи і цілого народу судять насамперед з культури його літературної мови. "Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина - працювати на збільшення культури своєї літературної мови" (Огієнко, 1991, 4).
Розвинена мова людини - не тільки форма думки, а й сама думка, супутник мислення, свідомості, джерело пам'яті. Досліджуючи психологію усної мови, І.Синиця зазначає: "Мовна поведінка - частина загальної поведінки людей, вона свідчить як про рівень розумового розвитку, так і про рівень її виховання. Вона репрезентує людину в цілому" (Синиця, 1974, 201).
Виходячи з настанов павловської класифікації типів вищої нервової діяльності, наявних теоретичних розробок в галузі психології і психолінгвістики і, головне, багаторічних спостережень у сфері практичної мови людей різних професій, різного рівня освіти, інтелектуальності, загальної культури, трудової діяльності, емоційності тощо, І.Білодід у праці "Людина і її мова" висловив ряд міркувань щодо класифікації людської мови за типами психічних механізмів усного і писемного спілкування. Аналізуючи основні типи мовлення, науковець активно оперує поняттям "мовної особистості": "В загальному плані мовно-психічного механізму норма, комплекс, коло мовних асоціацій, узвичаєних у практиці даного мовного колективу, тобто багатство системи асоціацій певної національної мови, певної культури народу, зумовлюються всім суспільним і інтимним життям мовця; адже кожна мовна особистість більшою чи меншою мірою володіє асоціаціями побутовими, загальнокультурними, професійними, науковими, різного роду ремінісцентними (історія, лінгвістика, мистецтво, міфологія тощо). Створення ширшого чи вужчого діапазону асоціацій, уявлень зумовлюється освітою, вихованням, культурою індивідуума; активність і цілеспрямованість їх використання - це риси психічного механізму мовлення, тобто діяльності мозку, зокрема пам'яті... " (Білодід І., 1986, 405).
Лінгводидактичний підхід до мовної особистості характерний для поглядів В.Сухомлинського. На думку відомого педагога, на уроках мови формується той емоційний стан, який багато в чому визначає саму людину як особистість, спрямовує роботу її інтелекту. Виховання "чутливості до слова" та його відтінків - одна з передумов гармонійного розвитку особистості. Викладання мови - це "виховання розуму, формування думки, копітке різьблення й ліплення найтонших рис духовного обличчя людини" (Сухомлинський, 1987, 52).
Від вивчення мови художньої літератури підходить до поняття "мовної особистості" І.Франко. Письменника постійно цікавила мовна особистість, мовна індивідуальність, підґрунтям чого було тверде переконання вченого в тому, що знаменням нового часу і основою для подальшого суспільного розвою стає прагнення "кожної людської особистості... до можливого розширення сфери свого буття і своєї діяльності, свого індивідуального розвитку" (Франко І., 1982, 145). Роздумуючи про М.Старицького - і не тільки як письменника, а насамперед як громадянина, І. Франко пише: "Найцінніше і найкраще в кожнім чоловіці... се його індивідуальність, його духовне обличчя зо всіми його окремішніми прикметами. Чим більше тих прикмет, чим вони характерніші та гармонійніші, тим багатша, сильніша й симпатичніша індивідуальність людини... До таких прикмет, що відповідають складові душі,... належить і мова" (Франко І., 1982, 276).
Мовну діяльність І.Франко тісно пов'язував з самою особистістю, з "таємною робітнею її
Loading...

 
 

Цікаве