WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Лінгвоцид (мововбивство) - Реферат

Лінгвоцид (мововбивство) - Реферат

лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: "План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%". Оперзведення йшло під грифом: "Срочно. Секретно". Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, "не було таємниць від народу", боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті "чистки" за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався,що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О.Субтельний). Прикметне, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували "дети разных народов".
Наші західні сусіди, маючи не менший апетит на українські землі, на щастя для нас, не мають ні свого Сахаліну, ні Сибіру, ні хоча б Півночі, щоб за їх допомогою звільняти для себе життєвий простір в Україні. В іншому ж їхня демографічна політика щодо українців суттєво не відрізнялась від політики нашого "старшого брата".
Так, на "східні креси", тобто на загарбані Польщею українські землі, за двадцять міжвоєнних років було переселено десятки тисяч поляків із наданням їм землі та всіляких привілеїв. Тільки у 1919 - 1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичині і на Волині поляки володіли 50 % землі; українці ж не мали ніякої можливості для працевлаштування і змушені були масово емігрувати з рідного краю.
Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.
З етнічної групи лемків поляки робили окремий народ, для чого звільнили з роботи всіх учителів-нелемків, а 1938 року запровадили у школах замість української літературної мови вивчення лемківської говірки.
Після другої світової війни в Польщі залишилось 19500 кв. км території, споконвіку заселеної українцями: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українців. Із них біля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операція "Вісла") на західні землі, які відійшли до Польщі від Німеччини. Українські родини насильно розміщували "врозсип" між поляками, не більше 3-4 родини в одну місцевість, щоб вони (українці) не мали можливості спілкуватись, організовувати школи, церковні громади і т.ін. Так здійснювався принцип "етнічної однорідності Польської держави" (В.Мокрий).
У 1924 році в Румунії вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрі "загубили матірну мову", мають давати дітям освіту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими "румунами" вважались українці.
На Закарпатті, що в міжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять років кількість чехів зросла від нуля до 19 тисяч, і в 1931 році тут уже було 158 чеських шкіл (на 425 русинських, тобто українських). "Заносилося на перспективу чехізації краю" (Ю.Шевельов).
А ось приклад з території, що тепер належить до "східної діаспори". У пореволюційні роки на Кубані було більше як 200 українських шкіл, в районах виходили українські газети, в Кубанському педінституті був український факультет. Після сталінського голодомору 1932 - 1933 років (голодомор був і в РРСФР, але тільки в тих районах, де проживали українці) все це було ліквідовано. В обезлюднені станиці завезли селян із російських закутків. А із запровадженням у сільській місцевості паспортизації всі кубанці були записані росіянами (Л.Угрюмов, "Українське слово", 1992, 2 квітня). Українців масово записували росіянами в Криму, в Донбасі та інших місцях.
Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв
"Дивне відчуття охоплювало тут (у Молдові. - В.І., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав із Росії! Бувши навіть часто хоч і дурнем, він виявлявся в пошані. Йому російську не треба було вчити" ("Огонек", 1990, № 52, с. 13). А хіба в Україні було не так?
Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О.Трубачова: "Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона "не є державною" (з листа Ю.Заплетіна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова ?" Бач, чого етім хахлам захотілось!
Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.
Не лише у нанайців "молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!" ("Огонек", 1991, № 4, с. 17). Не лише іжорець Гур'єв відчуває мазохістські радощі від того, що його мова невдовзі відімре ("Литературная газета", 1989, 1 березня). На таких манкуртів не бідна й ненька Україна.
Коли минулого століття наш краянин Н.Кукольник тільки вимагав заборонити малоросійську мову (заодно, правда, польську і німецьку - в остзейських губерніях), то на очах нашого покоління Щербицький і вся піраміда, яку він вивершував, доклала максимум зусиль до її ліквідації. "Дотепер пече встид при згадці, як у 60-і роки мовчки взяли новий мовний курс на Україні, коли один із перших керівників республіки почав демонструвати свою відданість "інтернаціоналізмові" читанням промов виключно російською мовою. (...). За командою згори російською заговорили апаратники всіх рангів, голови райвиконкомів і вузівські професори, голови колгоспів і бригадири" ("Правда", 1990, 11 лютого).
Сумнівно, щоб "один із перших керівників республіки" запустив механізм
Loading...

 
 

Цікаве