WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і влада - Реферат

Мова і влада - Реферат

на ній дітей), і духовно (приймаючи - до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, - її культуру, і передовсім - мову). Складніше з Кримом - цим типовим "домом без господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє, блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки - поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как непристойно Крыму без татар", - і дійсно, антропологами доведено, що саме автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по татарах - не росіян і не українців, а так - леґіонерів імперії, "население Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, - вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий, інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, - ідеальний чужинець,котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за "сильною рукою": тільки вона надає йому форми - і вектора руху). Дніпро, кажете, пересихає? А мені яке діло - на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну, начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло - десятки тисяч "киян" знесло з місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто завербувався на Північ чи за кордон, - безтурботна комфортність чужинства не в останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).
Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т. д. домі - чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської, естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, - уникаючи труду закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).
"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу, своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці, функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було, "исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів, котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана Орвеллом - "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера, "вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його буттєвости. Це й є "новомова" - за термінологією Р.Барта, "енкратичний соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе Р.Барта "La division des langes" [7]). Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", - віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї несумісности - на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується - він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:
" - Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...
Славіна перебила його:
- Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия - это опиум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:
- Та воно так: тепер усе для народа".
Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів- кращої ілюстрації до тези про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни починають і виграють - делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне "Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше, різні способи цитування, за якими - різні типи функціонування традиції (дядько наводить приказку - кристалик колективного досвіду, і тут-таки - "тільки ж усе ж таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс сказал" - і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й Славіної: у нього - крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів, "нукання" й "такання" - живий, багатий
Loading...

 
 

Цікаве