WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблеми двомовності в Україні. Суржик - Реферат

Проблеми двомовності в Україні. Суржик - Реферат

кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик - скалічена мова українських селян - виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до "городської", престижної мови.
Формування міської субкультури в Україні як російськомовної - явище історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Дошукуючись історично-культурного коріння суржикової мови, варто прислухатися до Максима Стріхи:
До кінця дев'ятнадцятого століття... створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними... Тому вже наприкінці дев'ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови... А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику ["Березіль", 1997, №3-4, с.136].
Можна стверджувати, що суржик народився в селі ще до того, як його носій перебрався до міста й більш-менш успішно схрестив свою українську (?) з російською. Отож має рацію Шевельов: "Суржик уживається широко, почасти в містах, далеко типовіше - по селах" ("Так нас навчали правильних проізношеній").
Слід зауважити, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та духовно-емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту мовного існування української людини, яка, переходячи на суржик, надто повільно "сповзає" у російськомовність, міцно утримуючи суржиково-російськомовний білінгвізм.
Поява проміжних напівмов як наслідок контакту різномовних етносів великою мірою зумовлена лабільністю людської психіки. Її великі соціально-адаптивні можливості реалізуються, щойно індивід потрапляє в інакше мовнокультурне середовище. Не культивуючи свідомо власної культури, асимілянт засвоює не лише культуру та мову країни, яка його приймає, а й ментальність її населення. Справді, мовно-ментальне українізування етнічних росіян в Україні, формування на її півдні та сході нових субетнічних груп українського народу - переважно російськомовних, але наділених рисами здебільша українського менталітету - така сама реальність, як і формування російсько-українського суржику.
Аналогічні асимілятивні процеси охоплюють українців, які оселяються на території Росії. Ось образок їхнього мовного існування:
На базарах Волгограда … представники українських сіл уривають спілкування на рідному діалекті, коли до них звертається покупець, і не реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще й момент національної непрестижності: українці та білоруси легко асимілюються в російському оточенні, вони мають лабільну етнічну свідомість (на відміну, наприклад, від кавказців, що становлять стійкий національний тип у російськомовному середовищі). ... У тій же Данилівці [Волгоградської області] більшість із тих, хто володіє українським говором, в офіційних документах залічують себе до росіян… Тільки 3% населення залічують себе до українців, тоді як носіїв типово українських прізвищ (на -енко) значно більше [В.Супрун, И.Свободова. "Неизбывность народной речи". Res Linqnistica. Сборник статей. - Москва: Academia, 1999].
Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних ментальних структурах українського етносу.
Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці "Історія української культури" висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві - чи то російській, чи то польській. І як результат - слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян - щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. "Зовнішній" чинник - упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, - певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої етнічно-психологічної риси росіян - несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців усередовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков'ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.
Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної свідомості ідеально гармонують із власне лінгвальною особливістю української ментальності - рефлексивністю логосвідомості українця, яка виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати й синтезувати відкривані сутності інших мов. Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення. Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що "суржик уже не на Сході, а на Заході. Так, саме суржиком спілкується нині значна частина західноукраїнського суспільства, включаючи і "свідомих галичан"".
Висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення могло й зникнути за тих умов, у яких перебувала російська мова в підрадянській Україні. Але суржик зберігся. І серед шквалу злісних інвектив, що їх він накликав на себе
Loading...

 
 

Цікаве