WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

(чужолюбних) замін, коли власна мова сприймалася як "низька", "мужича", а споріднена слов'янська мова - як "вища", "панська". Звідси було вже недалеко й до зневажливого сприйняття власної мови як приреченого на відмирання "діалекту" панівної мови сусідньої слов'янської держави. У такому становищі, зокрема, опинилися носії народно-розмовної (та фольклорної) української мови (і її проукраїнських говірок-попередниць). Якщо в ІХ - ХІІІ ст.ст. вищою щодо власної мови могла сприйматися старослов'янська (давньоболгарська), то в XIV - XV ст.ст. - старобілоруська, у ХVI - XVII ст.ст. - польська, а з XVII ст. - російська. Подібна ситуація склалася і при становленні народно-розмовної білоруської мови. Отже, без власної літературної мови на народній основі, - цей стан був характерний для всіх слов'янських народів із богослужбовою старослов'янською мовою, - слов'янські народи не могли спертися на власну національну традицію, що існувала лише в усній формі.
Брак власної писемної традиції гальмував розвиток національної свідомості та солідарності, оскільки народ не був об'єднаний єдиною літературною мовою. Заважало це й розвиткові власної національної культури кожного народу, а відтак не сприяло й визнанню його світом як певного етнічного цілого, окремого народу. А це не давало змоги налагодити мирне національне співробітництво з іншими народами, оскільки народ, не оформлений як етнічна єдність власною окремою мовою, начебто й не існував для іншоетнічного довкілля. Отже, старосло-в'янська мова для тих слов'янських народів, що її сприйняли, стала переважно передумовою не стільки прискорення, скільки уповільнення процесу їхнього мовноетнічного розвитку. Виняток тут, безперечно, становили тільки росіяни, для держави яких, православної Російської імперії, а перед тим Московського царства, задуманої як центр об'єднання не тільки всіх "руських племен" росіян, українців і білорусів, а й узагалі всіх православних слов'ян, старослов'янська мова сталасправжнім об'єднавчим чинником, що працював на концепцію "Москва - Третій Рим". Старослов'янська мова сприяла розбудові й зміцненню Російської держави, а тим самим і створенню найвигідніших умов для розвитку російської літературної мови. Через це вона й знайшла тут повне сприяння своєму розвиткові. Тому, на відміну від інших слов'янських народів, росіяни не відкинули старослов'янську мову, а поступово адаптували, злили її у найжиттєспроможніших елементах із східнослов'янською основою своєї мови.
Для більшості ж слов'янських народів ще одним негативним фактором було те, що старослов'янська мова не єднала, а роз'єднувала слов'ян з Європою, міжнародною мовою якої з раннього Середньовіччя до XVII ст. була латинська. Крім цієї переваги, латинська мова відзначалася ще й тим, що будучи для слов'ян мовою абсолютно чужою (а жодної слов'янської мови-замінника у слов'ян-католиків не існувало), вона сприяла розвиткові власне національних мов. Саме тому писемні пам'ятки чехів і поляків, які спромоглися створити власні національні держави, починаючи з найдавніших (ХІІІ - XIV ст. ст.), є безсумнівними пам'ятками чеської і польської мов, чого не можна сказати про найдавніші пам'ятки східно- й південнослов'янських народів, у яких власні мовні риси примхливо змішані із старослов'янськими властивостями. У слов'ян-католиків, які не створили власної державності - у словенців, а також у верхніх і нижніх лужичан - писемні пам'ятки з'явилися набагато пізніше (лише в ХVІ ст., коли за вимогою Реформації почали перекладати й творити богослужбову літературу лише національною мовою). Проте і в цих народів писемність з перших слов'янських пам'яток, що з'явилися в добу Реформації, твориться лише їхніми власними мовами. Виняток становлять тільки словаки, до яких Реформація прийшла з Чехії, і через це писемність для них творилася чеською мовою. До власної літературної мови з огляду на використання спорідненої, але чужої мови словаки прийшли поступово впродовж більш ніж трьох століть: спочатку через фонетичну словакізацію чеської мови, потім застосування західнословацького діалекту, найближчого до чеської мови, поки, нарешті, не поклали в основу своєї мови найсвоєрідніший із її діалектів - середньословацький.
На початок ХІХ ст. жоден слов'янський народ, за винятком росіян, не мав своєї держави. Через це створювана на основі старих (польської, чеської, верхньолужицької, нижньолуицької, словенської) або новостворених (української, словацької, болгарської, сербської) літературних мов національна традиція брала за свою основу оспівування славетного минулого держави відповідного слов'янського народу (поляки і чехи) або боротьбу за волю, отже, в кінцевому підсумку за перспективу державної незалежності (українці, болгари, серби). Лише народи з давно культивованими літературними мовами, як поляки й чехи, могли при цьому виходити безпосередньо з давніх літературних традицій, не цураючися, однак, при цьому й фольклорних форм ("Spiewy historyczne" ("Історичні співи") Ю.У.Нємцевича, "Kytice" ("Букет") К.Я.Ербена, Кваледвірський та Зеленогірський рукописи), що було характерним для панівної на той час літературної течії - романтизму. Що стосується слов'янських народів із нововиниклими літературними мовами, то тут в основу національної традиції були покладені або безпосередньо найвидатніші фольклорні твори (епос сербів "Героїчні пісні" ("Jунашке пjесме"), зібраний Вуком Караджичем), або поетичні твори, що грунтувалися значною мірою на темах і формах фольклорної спадщини ("Кобзар" Т.Шевченка). Кожен слов'янський народ в особі своїх найвидатніших творців прагнув, відтворюючи свою національну традицію, відбити в ній насамперед найгероїчніші, найвагоміші для його долі історичні події [17].
Формуванню національної свідомості, крім національної традиції, відбитої в літературі, сприяла також християнська церква, якщо вона була протягом століть справді національною, як католицька церква в Польщі або греко-католицька в Західній Україні. Для народу, позбавленого власної державності, церква стала важливим осередком національного усвідомлення та національної солідарності. Там же, де офіційна церква використовувалася як засіб асиміляції суміжними або панівними державами (грецька православна церква в Болгарії як провідниця елінізації, російська православна церква в Україні як засіб зросійщення), слов'янські народи докладали всіх зусиль для всамостійнення її в своїх країнах, що знайшло вияв, зокрема, в боротьбі болгар, а пізніше й українців *) за створення власної автокефальної православної церкви. Утвердження як богослужбової власної національної мови стало для слов'ян важливим фактором зміцнення їхньої мовної стійкості. Проте для вироблення такого важливого джерела, як національна солідарність, чимало
Loading...

 
 

Цікаве