WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

визволення України" - вигаданої організації, якої ніколи не існувало).
Практика переслідування українців як "буржуазних націоналістів" за вияви національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у містах Східної України не припинялися й у хрущовські та брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця боротьба провадиться й дотепер, хіба що в більш замаскованій формі. Не припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській мові статусу державної в реальному житті впроваджується дуже мляво, а вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікуються як "насильницька українізація" *). Тому укорінювані роками тези про ворожість нібито всуціль "буржуазної" і "націоналістичної" інтелігенції своєму народові, про "відсталість" і "класову несвідомість" селян, про "буржуазно-націоналістичну" Західну Україну дають і досі свої отруйні плоди.
Згубні наслідки інтелектоциду, фізичного і морального нищення національної інтелігенції, призвели до занепаду національної свідомості. Спрямування соціальної ворожнечі на селян під час розкуркулювання ("розселянювання") і голодомору 1933 р., а потім вороже ставлення до західних українців, збройну боротьбу яких, звичайно, пояснювали не як викликану сталінськими репресіями, а виключно як наслідок "українсько-німецького націоналізму", - усе це вилилося в поділ українського народу на "касти", щокористуються часто різними мовами або їх різновидами і з недовірою ставляться одна до одної. Це відбивають і їх розмовні назви-прізвиська - "західняки", "східняки", "щирые украинцы", "міщани", "жлоби" тощо. Тим самим, особливо на сході України, серйозно підірвано національну солідарність. З посіяних зерен взаємної недовіри й ненависті, якщо їх не буде усунуто, можуть у подальшому виникнути соціальні й міжнаціональні конфлікти. Поки українці поділені на ці "касти", а отже, їм бракує і національної свідомості, і солідарності, годі їм знайти свою спільну українську мову і в буквальному, і в переносному розумінні.
Дієвості такого чинника, як національна культура заважає звужена й примітизована концепція культури радянських народів, і, напевне, народів колишніх соціалістичних країн, яка оголошувалася соціалістичною за змістом, національною за формою. Проте оскільки соціалізм, який будувався в Україні, дуже відмінний від того соціалізму, який будувався, наприклад, у середньоазіатських республіках, і ще більше відрізнявся від соціалізму, наприклад, колишньої НДР (отже, і зміст був різний, національно зумовлений), правильніше, мабуть, сказати, що кожна національна культура національна як за формою, так і за змістом. У такий спосіб національне в культурі не зводиться до самої мови і якихось дрібних етнографічно-побутових рис, які дуже легко можуть нівелюватися [13], а охоплює всю сукупність матеріального й духовного життя народу, зумовлену своєрідністю землі, де він живе, її історією, особливістю зв'язків з іншими народами. Отже, образно кажучи, національна культура це не одяг, який легко скинути й замінити іншим. Це шкіра, невіддільна від усього організму, якої не можна позбутися без загрози для життя. Нерозуміння цього викликало величезні втрати як у галузі матеріальної культури України (у бездумному насильстві над природою і господарством, що призвело до екологічних катастроф), так і не менш спустошливі лиха в царині культури духовної.
Свідоме спрямування на оспівування спільнорадянського, та ще й скуте канонами соціалістичного реалізму з його єдино можливими конфліктами "між добрим і кращим", коли національне часто обмежувалося самою мовою та українськими прізвищами героїв, змусило українських письменників створити масу знеособлених творів і "недобачати" справжніх національних трагедій, які теж визначали своєрідність культури, - "розселянювання" українського села, голодомору 1933 р., "розстріляного Відродження", масової денаціоналізації тощо. Українська національна культура в "усереднених" творах, написаних за відповідними правилами, ставала, по суті, майже безнаціональною, і саме в цьому переважно, а не в "мовному бар'єрі", головна причина втрати нею популярності (хоч би щодо української культури 20-х років). Вона-бо не відповідала на пекучі питання сучасності, замовчувала їх. У вельми зрусифікованому Харкові україномовні п'єси Миколи Куліша, що їх виставляв на сцені "Березоля" Лесь Курбас, ставали справжніми подіями культурного життя, бо з величезною переконливістю висвітлювали проблеми, що хвилювали всіх. Звичайно, у 30-х роках багато що замовчувалося через політичний тиск, але дезорієнтували й ідеологічні гальма, прищеплені письменниками засади так званих соціальних замовлень. "Внутрішній цензор", всаджуваний у кожного письменника, коли творець неодноразово "ставав на горло власній пісні", уже в зародку вбивав навіть бажання писати твори, які справді відповідали потребам суспільства. Для того, щоб національна культура розвивалася нормально і плідно, вона має звільнитися від пут тоталітарного мислення, яке накидає письменникові схеми й трафарети, згідно з якими, а не з правдою життя, він має творити. Скута ще більшими путами, ніж література російська, зазнавши незрівнянно більших утрат, українська література мимохіть втрачала свого читача, що "перебігав" до російської літератури. І це також було і є одним із чинників денаціоналізації українців, їхнього "розукраїнювання". Українського читача привабить тільки справді національна література, тобто та, де він знайде відповідь на найважливіші питання сучасного українського життя і його витоків у минулому. Тим-то роль українського письменника така відповідальна, бо він водночас і митець, і борець за мову, і її охоронець. Але попри це навряд чи доречні заклики до письменників відвернутися тепер від політики в ім'я "чистого мистецтва" (коли раніш, навпаки, боролися з їхньою аполітичністю), бо тільки той митець, що тримає руку на пульсі життя свого народу, зможе й правдиво його відтворити, тим більше, що борючися за свободу всього народу, письмен-ники борються і за свободу власної творчості.
На заваді ефективності дії такого чинника, як національний мир і співробітництво етносів України, стоїть і досі не припинене і раз у раз поновлюване застосування жупела "українського націоналізму" й інших неросійських "націоналізмів" [14], яким протиставляється дуже своєрідно трактований інтернаціоналізм, носієм якого проголошується фактично лише російськомовне населення, що його в жодних "націоналістичних" гріхах ніколи не звинувачують. Цим, безперечно, хибним поділом в Україні сформовано кілька антагоністичних соціально-національних груп - насамперед досі розколоте на кілька "каст" українство, кілька до останнього часу денаціоналізованих народів (неукраїнців
Loading...

 
 

Цікаве