WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

Проблема мовної стійкості та її джерела (пошукова робота) - Реферат

традиції, національної свідомості й солідарності, національної культури, національного миру і співробітництва з іншими народами (насамперед спільнотериторіальними) 10.
Прагнучи мовної стійкості, кожний народ (також і українці, про яких головно йтиметься) стикається при її виробленні з різними перешкодами. Адже перебуває він не у вакуумі. Якщо є сили, що призвели народ до мовного й етнічного занепаду, то, будучи зацікавлені в цьому стані, вони й далі діятимуть у тім самім напрямі, щоб зберегти подібне вигідне для них становище. Тому зміцнення мовної стійкості й дієвості джерел, що її живлять, водночас означає подолання несприятливих обставин і поборення сил, що цьому перешкоджають. Є два види перешкод, що стоять на заваді зростанню мовної стійкості: перешкоди зовнішні, матеріальні (антинаціональна діяль-ність у вигляді репресій і терору) і перешкоди внутрішні, ідейні (анти-національна ідеологія у вигляді відповідних поглядів і теорій). Найнебезпечнішими є внутрішні перешкоди, бо, по-перше, вони створюють ілюзію законності перешкод зовнішніх, а по-друге, духовно обеззброюють народ, позбавляють йоговпевненості у справедливості відстоювання своїх національних прав. Тому важливо з'ясувати і розглянути їх відповідно до джерел мовної стійкості.
На заваді дієвості такого джерела й чинника мовної стійкості, як національна традиція, стоїть позбавлення українського народу цієї традиції та її фальсифікація в галузі історії українського народу й української мови, української літератури й культури в цілому, сучасної української літературної мови. У галузі історії й історії мови ці тенденції виявляються в постійних намаганнях відтіснити українців (у минулому й до останнього часу також русинів, русичів, народу України-Русі) від історичної і мовно-культурної спадщини Київської Русі (тут, можливо, варто пошкодувати, що сучасні українці відмовилися від своїх традиційних назв). Ці тенденції виявляються також у трактуванні факту появи трьох східнослов'янських мов не як здавна зумовленого й закономірного, а як значною мірою випадкового історичного явища (зумовленого як вирішальним чинником татаро-монгольською навалою) [11]. Звідси вже недалеко до відроджуваної останнім часом у різних варіантах антинаукової концепції існування й досі "триєдиного російського народу" у складі "великоросів, малоросів (або делікатніше - українців. - О.Т.), білорусів" [12].
У галузі української літератури українці до останнього часу були позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і через недрукування "небажаних" творів, заборону на згадування імен нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних на-прямів і викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися національно-патріотичні. Національна літературна традиція принижувалася й знецінювалася тим, що не стільки висвітлювалася самобутність та оригінальність українських класиків, скільки всіляко, часто штучно, підкреслювався "благотворний вплив" на них, причому виключно російської літератури. Відтак українська література виступала якоюсь невиразною копією російської, а її класики в найкращому випадку лише більш-менш обдарованими учнями-імітаторами російських письменників. Про яку ж тоді власну національну літературну традицію може йтися?
І досі спостерігається бажання цілковито й беззастережно включити до складу діячів російської культури українських митців, письменників й учених, таких, наприклад, як композитор Д.Бортнянський, художник В.Боровиковський, письменник Ф.Прокопович, учені М.Остроградський, О.Потебня, В.Вернадський. Щодо сучасної української літературної мови, то тут своєї національної традиції український народ позбавлявся й позбавляється шляхом нівеляції "українськості" української мови, усунення її оригінальних рис, що не збігаються з російськими, оголошення їх "застарілими", "хуторянськими","побутовізмами", "розмовними", замість яких у мові поширюються нерідко російські кальки. До цього українських мовознавців, а слідом за ними і всіх носіїв української мови, тривалий час спонукали під приводом боротьби проти так званого "українського буржуазного націоналізму". Це призводило і призводить до збіднення й денаціоналізації української мови, до перетворення її на якийсь блідий дублет російської мови, її "малоросійський" варіант. Звісно, ніякої дотичності до демагогічно проголошуваного при цьому братерства з російським народом, в ім'я якого вона нібито провадилася, ця нівеляційна робота не має, бо безцеремонне втручання в найсвятіше для людини - її мову нічого, крім розбрату між народами, викликати не може. Інші згубні наслідки цієї роботи для українців - це відштовхування їх від власної мови, бо не може викликати поваги мова, норми якої раз у раз порушуються й до того ж рабськи копіюються з іншої, а також відлучення їх від класичної спадщини, оскільки людина, вихована на "деукраїнізованій" мові, дедалі менше розумітиме мову українських класиків.
На заваді дієвості чинників національної свідомості та солідарності стоїть досі належно не висвітлений, застосовуваний тривалий час принцип класової боротьби проти української міської і сільської буржуазії, виправданий як такий лише незначною мірою. Переважно він застосовувався центральною великодержавницькою владою для маскування справжньої неоголошеної війни, геноциду й етноциду, проти українського народу в особі його незденаціоналізованих верств - української національної інтелігенції, селянства Східної України, широких верств населення Західної як найбільш національно розвиненої частини України. Трактувати саме так, а не інакше ці трагічні події дає підстави те, що їх жертвами стали представники найрізноманітніших верств і прихильники різних ідеологій (академіки, професори і селяни, письменники-неокласики і західноукраїнські комуністи, духівництво української автокефальної церкви і більшовики-ленінці). Всі вони були незденаціоналізовані або й національно свідомі українці і, очевидно, розглядалися як потенційно небезпечні, а через це й підлягали знищенню. Основні удари до 1939 р. було скеровано проти української національної інтелігенції як головного носія національної свідомості і проти селянства як основного (на сході України) носія української народнорозмовної мови, а після 1939 р. їх було переорієнтовано в основному на Західну Україну. Про те, що принцип класової боротьби був, як правило, фальшивим і в усякому разі не визначальним, свідчить величезна кількість посмерт-них реабілітацій репресованих українців, а також визнання штучного характеру голоду 1933 р., що був насправді голодомором, та інсцені-зованості судових процесів тих років (зокрема, процесу так званої "Спілки
Loading...

 
 

Цікаве