WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Фонетика. Артикуляційне визначення сонантів у фонетичній літературі - Реферат

Фонетика. Артикуляційне визначення сонантів у фонетичній літературі - Реферат


Реферат з мовознавства
Фонетика. Артикуляційне визначення сонантів у фонетичній літературі
Важливість з'ясування проблеми сонантних приголосних - повного і всебічного опису їх природи, виявлення чинників звучності - полягає в тому, що сонанти займають помітне місце у фонетичній системі. Саме тому акустично-артикуляційні та функціональні особливості сонантів представлені не тільки у спеціальних роботах, а й у дослідженнях, присвячених вивченню вокалічної та консонантної підсистем. Сонанти порушують логічну непротирічливість будь-якої класифікації, оскільки їх природа не дає "надійної опори для думки" як "початкової основи класифікації". Однак визначення місця сонантів у фонетичній системі обмежуються логічними критеріями, а природа сонантів виходить за межі логічно зрозумілого двобічного явища, і тому має протирічливі тлумачення: за акустичними ознаками сонанти відносять до голосних (інтенсивність основного тону), а за артикуляційними - до приголосних (за ознаками основного артикулюючого органа). Більшість дослідників, серед них І.О. Бодуен де Куртене, В.О. Богородицький, А. Сов'єрві, М.Ф. Наконечний, П.П. Коструба, М.А. Жовтобрюх, Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, Л.І. Прокопова, Н.І. Тоцька, М.В. Панов об'єднує сонанти з класом дзвінких приголосних. Так, за визначенням Л.Р. Зіндера, наведеним у грунтовній теоретичній праці "Общая фонетика", "сонанти, звичайно, дзвінкі приголосні в яких превалює голос над шумом". Тотожним є визначення сонантів у працях інших мовознавців, таких, як П.П. Коструба, М.Ф. Наконечний, М. А. Жовтобрюх, Н. І. Тоцька. Проте, приєднання сонантів до класу дзвінких приголосних не виявляє їх власної оригінальної природи, тобто не вирішує проблеми визначення артикуляційно-акустичних чинників звучності. Саме тому Н. О. Любимова, Л.Л. Буланін, С.О. Барановська та ін. дослідникі відокремлюють їх у самостійну групу: "як фонетично, так і фонологічно сонанти на противагу іншим приголосним характеризуються власними ознаками".
У фонетичній системі сонантам приписується різна позиція: в акустичних класифікаціях вони ближче до голосних, в артикуляційних класифікаціях точки зору дослідників розходяться - сонанти можуть як наближатися до голосних, так і займати проміжну позицію між глухими та дзвінкими. Це свідчить про типологічні особливості творення сонантів, які можуть використовуватися у мові як функціонально значущі. Так, за свідченням М.С. Трубецького, у бацбійському та чеченському діалектах (східнокавказька група) виділяються дзвінкі та глухі модифікації сонантів. У пошуках чіткого класифікаційного визначення сонантів дослідники широко користуються термінотворенням: звучні, напівголосні, напівприголосні, глайди, сонорні, сонанти. Очевидно, що проблема визначення природи сонантів пов'язана із з'ясуванням їх співвідношення сонантів з іншими приголосними та голосними фонетичної системи. З іншого боку, вирішення цієї проблеми потребує урахування типологічних рис сонантів. Тому надійність опису акустично-артикуляційних особливостей сонантів можна забезпечити зіставленням з ознаками голосних та шумних приголосних в межах кількох мов.
За даними літератури, в основу протиставлення сонантів шумним приголосним покладено акустико-артикуляційні ознаки ступеня м'язового напруження артикуляційних органів і звучності (сонорності). Саме ці дві ознаки визначаються найбільш суперечливо і потребують особливої уваги при дослідженні. З'ясування ступеня м'язового напруження (або артикуляційної напруженості) при творенні сонантів у зіставленні з голосними та шумними провадалося або суб'єктивно - на слух та за м'язовим відчуттям, - або із застосуванням експериментально-фонетичних прийомів палато-графування, динамічного палатографування, дентопалато-графування, статичного рентгенографування, кіноретгнографування, плетиз-мо-графування, тензометрування, фотографування, кінозйомки губних артикуляцій, електроміографування і глотографування.
Більшість дослідників визначає напруженість за ознаками конфігурації та локалізації смуг на палатограмах, дентограмах, рентгенограмах, тобто спирається при її взначенні на концентрацію м'язової маси артикулятора (язика або губів). В експериментальних дослідженнях із застосуванням прийому плетизмографування артикуляційна напруженість визначається за допомогою кількісних вимірів механічної активності артикулятора - нижньої щелепи. Артикуляційна напруженість в електроміографічних дослідженнях визначається за ступенем м'язової активності артикуляторів (язика, м'якого піднебіння, губів), біопотенціалів їх основних функціональних груп м'язів.
У методиці динамічного аналізу сегментів мовлення, розробленій проф. Л.Г. Скалозуб, висуваються критерії визначення артикуляційної напруженості як "динамічного різноступеневого явища". Крім концентрації м'язової маси артикулятора, за результатами кінорентгеноаналізу виділяються, зокрема, такі ознаки для визначення артикуляційної напруженості, як синхронність/ несинхронність імпульсації язика та преларингальної зони надгортанного резонатора, амплітуда рухів цих органів і зон, частота імпульсації, тривалість артикуляційних рухів. За даними тензометрування артикуляційна напруженість визначається через величину тиску язика на піднебіння. За вказаною методикою, динаміка (зростання і спад) артикуляційної напруженості описується не тільки за ступенем, а й за якісними ознаками активності язика та преларингальної зони надгортанного резонатора, що визначаються консонантною і вокалічною модальністю: "поняття артикуляційної напруженості стає значною мірою абстрактним, якщо не береться до уваги тип модальної активності, вокалічний
Loading...

 
 

Цікаве