WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Історія становлення та розвитку української мови - Реферат

Історія становлення та розвитку української мови - Реферат

Українці були реальністю щеза Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці - англійцями, індійці - індійцями, німці - німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в "Повчанні дітям" Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям "філософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ?
Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старослов'янщиною".
Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово" - перша українська дума, а плач Ярославни - пісня українки". А.Павловський з приводу іншої пам'ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".
Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою древньоболгарського походження , а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.
Різниця між Руссю і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".
"Українізована старослов'янщина" - це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної.
Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови - Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що "українізована старослов'янщина" на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці.
Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Г.Шевченка.
3. Зв'язок української та російської мови
А сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської.
Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов'янські (давньоболгарські) елементи. Відчуття близькості посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучуючи їх по-українському.
Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною, живою, народною мовою київської Русі, а літературна мова росіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.
За підрахунками академіків близько половини елементів сучасної російської літературної мови - за походженням книжнослов'янські, генетично пов'язані з південнослов'янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов'янські складають її другу половину. Важко сказати чого більше в цій східнослов'янській половині сучасної російської літературної мови - українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов'янського.
Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав вважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. А взагалі, називати мови "гібридними", "неприродними", "головними", "другосортними" і т. п. Можуть хіба що вчені, котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять.
4. Сучасні гіпотези про походження української мови
Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М.Красуський та ін.), за якими українська - одна з найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом - літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років проживали в північному Причорномор'ї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (близько 4500-2500 р.р. до н. е.) -книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.
Висновки
Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про поз бавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.
З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі в які неможливо повірити, яле нема речей, яких не могло б бути.
Список використаної літератури
1. Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова і нація. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1994.
2. Енциклопедія українознавства. - Т.4. - К., 1994.
3. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1992.
4. Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову/ Упоряд. В.І. Лучук. - К.: 1990.
5. Субтельний О. Історія України. - Львів, 2001.
6. Ткачук І.М. Історія нашої мови. - К., 2000.
7. Ухтомський С.В. Мовні стежини. - Львів, 1999.
8. Яцура А.Р. Мова і нація. - К., 1996.
Loading...

 
 

Цікаве