WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова нашого народу - Реферат

Мова нашого народу - Реферат

розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.
Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії - Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.
Українська мова - національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їхподальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.
Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:
"Відберіть у народу все - і він усе може повернути; але відберіть мову - і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу - вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"
Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом. Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство. Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які "оцінюють" характер мовлення: промовляти "говорити чітко, урочисто", мовити "користуватися мовою", ректи "урочисто виголошувати істини", говорити "здійснювати акт говоріння", белькотати "говорити плутано, невиразно", лебедіти "говорити з почуттям любові до співбесідника" і т.д. В розвинутому в кожній мові синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову вироблену й невироблену, "високу" й "низьку". А ще, звичайно, про мову свою і чужу, зрозумілу і незрозумілу. Ще й досі в багатьох великих селах України, особливо на Чернігівщині й Житомирщині, у різних кутках є відмінності і в назвах предметів, і у вимові слів. Прислухаються, наприклад, "ікаючи" мешканці села Кобинці до мови свого ж таки, але "ухаючого" кутка Мальківки (Малькувки) і складають про них таку характеристичну примовку: На Малькувці грун кушку вбив; за хвуст, та на вуз, та й повюз. Скільки таких примовок по всій Україні і за її межами! А скільки назв мешканців різних кутків і навколишніх сіл. Ось уривок з роману В.Земляка "Зелені млини": "Уже прибули і "каштеляни", і "чорні клобуки", і "зокоті мухи" (донедавна ще звалися "дохлими мухами"), і всі менші народи, з якими Вавілон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив у мирі та злагоді. Декотрі знали один одного ще по тих війнах, за часів відомого вавілонського отамана Журавки, а згодом по ярмарках глинських, шаргородських та шниківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися, кепкували зі свого минулого…".
І примовки, і назви своїх сусідів за різними ознаками - це воістину "народне мовознавство".
Але ось поряд з мовою близьких і далеких сусідів з'являється ще одне мовне явище - літературна мова. Визнання чи невизнання її масами народу - не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Здебільшого мова народна і мова літературна розуміються як "буденне, звичне" і "високе, носій освіти". Але не завжди. Нова українська літературна мова, наприклад, при її зародженні сприймалася як щось екзотичне. Чому? Тому що народ - переважно селянство - розмовляв своєю "буденною, звичною" мовою, а інтелігенція - переважно панство - російською та ще, за звичаєм російського дворянства французькою. Тому твори Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненко, А.Межлинського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, писані українською мовою, викликали до себе інтерес, будили національні почуття, але не сприймалися як провісники нової літератури, а якщо й сприймалися, то лише як зародок провінційної літератури народною (як пісні, думи, легенди), а не літературною мовою. Розбити стіну "провінційності" української літератури вдалось тільки геніальному Шевченкові, в творчості якого пізнали себе і народ і інтелігенція. Але шлях до того, щоб українську літературну мову визнали за єдиного репрезентанта творчого потенціалу нації носії народної мови, був довгий і тернистий. Ще й тепер інколи почує такі діалоги:
- Вчора Петро заходив, отой, що знаєш, тоді на площадці був…
- То й що?!
- Такий смішний… Як забалакає по літературному…
Цей діалог ведуть дівчата - штукатури, кожна з яких, безперечно, закінчила принаймні восьмирічку, а отже їй прищеплювалися знання українською літературною мовою. Звичайно, написаний українською текст звучить для них "по-нашому", але усна літературна мова настільки відрізняється від щоденної побутової, що здається "не нашою".
Кожен з нас був свідком, в офіційній обстановці чимало українців віддають перевагу російській мові. Я пам'ятаю, яке глибоке здивування відбилося на обличчях київських туристів, коли віденський гід попросив у них вибачення за те, що даватиме їм пояснення не українською мовою, якої не знає, а російською. А офіційні виступи? Відомий український письменник Б.Олійник має підстави для такого твердження: "Авторитет української мови одразу б піднявся, аби в наших установах вона зазвучала на повний голос, звичайно, без примусу, в устах тих, кому од природи органічно…"
Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літературної мови.
Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття "духовна культура". Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на народній основі і об'єднавши це з властивими йому етичними настановами, ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що духовна культура - це реалізація на практиці правил поведінки, що випливають
Loading...

 
 

Цікаве