WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і держава. Державність мови - Реферат

Мова і держава. Державність мови - Реферат

України провели соціологічне дослідження у Києві, яке засвідчило, що більшість опитаних "усвідомлює, що національна мова є не менш важливим чинником суверенної держави, ніж кордони та військо".
Не меншою мірою розуміють це і ті, для кого ідея незалежності України (зрештою, як і будь-якої іншої підлеглої країни) ворожа. Коли 15 липня 1917 року була підписана компромісна угода між Центральною Радою України і Російським Тимчасовим урядом про українську автономію, рада Київського університету ім. св. Володимира опублікувала протест проти української автономії "з характером держави", проти того, що "формуються і частинно вже сформовані українські війська". Але найбільше обурення ради викликалаукраїнська мова: "всякими способами пропагується і нав'язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України; що керівники українського руху прямують до повної політичної відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір запровадити "українську" мову як державну мову і мову викладання в Україні, оскільки, якщо спільна державна мова служить могутнім засобом об'єднання племен, що входять до складу одного державного організму, то відсутність такої мови, навпаки, є перешкодою для створення ними своєї політичної солідарності, з огляду на що навіть у такій великій і побудованій відповідно з усіма принципами демократичного ладу федерації, як Сполучені Штати Північної Америки, встановлено для всіх політичних одиниць, що входять до її складу, одну спільну державну мову. Проте керівники українського руху наполягають на запровадженні в Україні окремої (особой) державної мови, до того ж такої, що не є продуктом органічного розвитку, а штучно створена з певним і ясним розрахунком на те, щоб зробити її якомога менше подібною на спільноросійську мову. (...). Такий напрямок у розв'язанні української проблеми рада університету св. Володимира вважає противним найжиттєвіших, найсвятіших інтересів російської держави і російського народу.
Таку позицію щодо української мови займали продажні (часте окреслення В. І. Лєніна) професори царської імперії. А що ж їхні опоненти - більшовики? Один із вождів тодішніх "коммунистов Украины" Християн Раковський у 1921 р. писав: "українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії і куркульства" .
Отож, виходить, для царської Росії українська мова була революційною, а для більшовицької - контрреволюційною. Задушити ж її належало і в першому, і в другому випадку. Це й робили - і монархісти, й інтернаціоналісти, бо однаково були шовіністами.
1989 року під час обговорення проекту "Закону про мови в Українській РСР" на засіданні Верховної Ради УРСР відбувалися надзвичайно гострі для цього псевдопарламенту дебати. Найбільший опір викликало положення проекту про державність української мови. Далекоглядніші носії ідеї єдиної і неподільної Росії - СРСР відчували потенційну небезпеку цього параграфа. Однак більшість депутатів проголосувала за прийняття Закону, очевидно, покладаючись на те, що державність української мови матиме таке ж значення (тобто буде ще однією політично-пропагандивною фікцією), як і положення про суверенність Української РСР у її Основному Законі. Проте вони помилилися, і аж до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року не припинялися спроби цей Закон переглянути, а при обговоренні проекту Конституції чи не найгостріші дебати викликала саме стаття 10 про статус української та інших мов України. Ця стаття була названа доленосною. У "Зверненні" учасників Всеукраїнської конференції "Мовні проблеми і права людини в проекті нової Конституції України" до Верховної Ради і Президента України писалося: "...Заклики деяких депутатів до проголошення державності російської мови в Україні чи надання їй офіційного статусу ми розцінюємо як заклики до страти української нації, бо якщо таке трапилося б, то українська мова була б повністю витіснена зі службового і побутового вжитку". Вельми цікавий факт: учасники конференції пропонували "викласти Статтю 10 Конституції України у редакції, близькій до духу і тексту відповідної статті Конституції Російської Федерації", і ця пропозиція була використана.
Українська мова в Україні не повинна мати нижчого статусу, ніж російська в Росії, особливо ж коли взяти до уваги, що багатонаціональність України є лишень етнічною, а багатонаціональність Росії - територіально-етнічною. Україна, на відміну від Росії, не посідає іноетнічних територій (татарської, бурятської, тувинської, якутської, башкирської і т. д.). Багатонаціональність України - наслідок демографічної політики царської і більшовицької Росії, котра (політика) мала за мету знеукраїнення України. Українців виселяли на Північ, у Сибір, на Далекий Схід і т. д., а українську землю натомість заселяли росіянами та зросійщеними інородцями. Така політика на рівні української масової свідомості виражається фольклорною формулою "хай живе і пасеться москаль на Україні, а хохол - на Сахаліні". Проте депортацій для радянської влади виявилося замало і, щоби знеукраїнити Україну, було влаштовано три штучні голодомори, найстрашніший із яких протягом 1932-1933 років забрав за найскромнішими підрахунками 7 мільйонів життів. Утворений у такий спосіб "етнічний вакуум" заповнювався, звісно, не українцями. Коли додати до цього сталінські "будови комунізму", хрущовські і брежнєвські "всесоюзні будови", "будови століття" тощо, цілеспрямоване насичення України "спеціалістами" та "керівними кадрами" з Росії, заселення її всякими пільговиками, полярниками, сибіряками, північниками, особливо ж відставними військовослужбовцями та ін., то не важко зрозуміти, чому сьогодні в Україні один статистичний росіянин припадає на 3,3 українця, а 70 років тому, у 1926 році, ця пропорція становила 1:8,7, тобто тоді в Україні (без Галичини, Буковини, Закарпаття, Волинської та Рівненської областей) один росіянин припадав на 9 українців.
Державна (офіційна) російська мова в Україні мала б стати символом узаконення цього насильства над Україною й українцями.
Безперечно, росіяни мали б абсолютно законне право вимагати державності своєї мови в Україні, якби вони прийшли в Україну разом із своєю територією або ж якби вони і українці були в Україні іммігрантами, як, скажімо, англійці і французи в Канаді.
Певна частина російськомовного населення України, яка ніяк не може примиритися з існуванням цієї країни, вважає удержавлення української мови виявом насильства щодо них, порушенням прав людини, лякає себе й інших жупелом "насильницької
Loading...

 
 

Цікаве