WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і держава. Державність мови - Реферат

Мова і держава. Державність мови - Реферат

набиратиме на силі, оскільки на сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи вимоги"нетитульних" народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша річ - коли саме й де саме.
Критики націоналізму (а це на 95 відсотків апологети великодержавності, тобто націоналізму чи, точніше, шовінізму панівних народів) вважають за його душу "підміну соціального національним". Особливо інтенсивно експлуатують цю тезу політики й політологи лівої орієнтації, в тому числі, й "коммунисты Украины", які принагідно зображають розв'язання соціальних проблем виключно своєю монополією; як жерці храму соціальної справедливості вони готові повсякчас "накормить народ", хоча впродовж трьох чвертей століття годували його "планами великих звершень", "урочистими обіцянками", табірною баландою й американською пшеницею. Об'єктивно ж націоналізм стверджує, що без розв'язання проблеми національної незалежності підлеглий народ не зможе розв'язати своїх соціальних проблем. Іван Франко у статті "Поза межами можливого" (1900 р.) писав, що в ідеалі національної державної самостійності вміщаються не тільки ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної справедливості. Якщо ж припустити, що соціальні проблеми і будуть розв'язані, то все одно залишаться проблеми національні, позаяк вони мають ширший засяг, ніж соціальні, включаючи, зокрема, такі "ірраціональні" категорії, як національна гідність, традиції, заповіти предків, стремління до вічності тощо.
У націології поширена думка, що етнос тоді починає перетворюватись у націю, коли в свідомості його членів з'являється ідея власної державності. Так, у праці "До основ нашого націоналізму" (1920 р.) визначний український вчений Степан Рудницький виділяв як одну з прикмет нації "власну національну територію, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава" . Більш категорично цю думку висловлює сучасний теоретик нації Анатолій Свідзинський: "Щодо терміну нація, то його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреба всіх верств населення" .
Річ у тім, що, як писав Вернер Зомбарт, "народ без держави не творить єдности, не має зорганізованої волі, не творить історії" . Кваліфікація бездержавних народів як неісторичних не така вже й безпідставна, позаяк вони в історичних подіях виступають не суб'єктами, а лишень об'єктами і, так би мовити, інструментами, знаряддями історичної дії державних народів, мало відрізняючись у цьому сенсі від, скажімо, коней, верблюдів чи слонів. Розквіт могутності і величі спочатку Польської, а потім Російської держави відбувався коштом нещадної експлуатації України, але що з цього розквіту, крім рабства, страждань і упослідження, мали українці?
Усе це усвідомлювали "ліпші люди" і в минулі епохи, однак у масовій свідомості бездержавних народів ідея власного удержавлення стає дедалі більш поширеною і привабливішою що ближче до нашого часу. Природно, що вона викликає протидію імперських чи просто державних народів у поліетнічних утвореннях. "Велике значення має і національна державність,- писав недавно радянський філософ,- там, де вона вже існує і освячена традицією, вона ще може бути позитивним фактором. Але чи є сенс у намірі спорядити (снабдить) нею десятки тисяч (sic!) націй, національностей і дрібних етнічних груп, котрі нині живуть у кордонах багатонаціональної держави?" . Аби довести "абсурдність" подібної ідеї та її загрозу для державності, "освяченої традицією", професор вдався до найпримітивнішої з гіпербол - кількісної: будь-який школяр знав, що в СРСР "сто тридцать равноправных", а не "десятки тысяч" народів. А крім того, радянський філософ, цілковито забувши про "душу марксизму - діалектику", як ординарний метафізик, вважає існуючий стан остаточним, а традиції - вічними. Кожний синхронічний стан є, як відомо, перехідним моментом від минулого до майбутнього, і намагання, скажімо, Естонії чи Чечні здобути власну державність є не меншою мірою оправданим, ніж свого часу намагання Московського князівства видобутися з-під влади Золотої орди, Греції - з-під іга Турецької імперії, Ірландії - Британської імперії і т. д. Що ж до традицій, то вони не лишень існують, але й зароджуються, і якщо, приміром, Словаччина не мала ніколи традицій державності, то це ніскільки не означає, що таких традицій вона не повинна мати або що вони не виникнуть.
У програмі "Гражданского конгресса Украины" (затвердженій 3 жовтня 1992 р. в Донецьку) записано: "Ми вважаємо, що державність не може бути самоціллю. Вона також не повинна перетворюватись на знаряддя для пригнічення однією частиною суспільства інших частин". Це типовий спосіб розумувань проросійської п'ятої колони в Україні: українцям не потрібно державності, бо, коли вони її матимуть, то пригноблюватимуть неукраїнців. Наведенням аргументів автори подібних "програм" і заяв життя собі не ускладнюють. Головне - викинути гасло, яке в умовах стереотипізованого мислення мало б "запрацювати" у потрібному їм напрямку.
"Стара доба й навіть середньовічна не знали ще національного питання,- писав О. Бочковський.- Старовинні й середньовічні феодальні держави були безнаціональні". Подібні твердження надибуємо в багатьох як українських, так і в іншомовних націологічних працях.
Навіть, якщо погодитись з думкою, що національне питання, вперше заманіфестоване у працях Жана-Жака Руссо і Йогана Ґотфріда Гердера, є породженням XIX століття, то і тоді доведеться зробити низку доповнень і уточнень. Передусім треба взяти до уваги той факт, що будь-яка спільнота не може існувати без спільної мови. Мова в усі часи творила етнічні кордони, відділяла "МИ" від "не-МИ", за мовою здійснювалася етнічна ідентифікація людей і навіть кваліфікація етносів. Як повідомляє Геродот, коли полководець Мардоній запропонував Афінам стати союзниками персів, афіняни запевнили занепокоєних спартанців, що ніколи не зрадять еллінської солідарності, яка стоїть "на єдності крові і єдності мови, на спільних святилищах богів і спільності культу, а також на єдності звичаїв". Значно пізніше спадкоємці Гераклія, за словами Константина Порфірогенета, "роздробили імперію на дрібні частини (феми, або теми) і на військові розряди з прихильності до еллінської і зневаги до римської мови" . Відомо також, що греки, а пізніше і римляни вважали чужинців варварами, тобто людьми, які не розмовляють, а "бурмочуть". Хіба це не мало би
Loading...

 
 

Цікаве