WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.) (пошукова робота) - Реферат

Українська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.) (пошукова робота) - Реферат

інтелігентному середовищі. Її лексичну основу складають слова, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фразеологія: вісімнадцятий туман, зав'язав собі світ, судженої конем не об'їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її посади, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.
Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорня, хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітня, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігаються тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел.
По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і в українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката тут звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка - опінія, послідовний - консеквентний, відстороненість, неувага - обнегація, сім'я - фамілія, втручання - інтервекція; є тут навіть слово конверсія, що означає "повернення" (конверсія селянських довгів). Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор - репетитор, куферок - валізка, вахляр - опахало, реставрація - ресторан, стрих - горище, ліска ~ паличка, ковінька, фризієр - перукар, вельон - вуаль і под.
По-друге, живими ще були традиції галицького москофільства, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделка, занімаються, защитник, немногий, представте собі, позвольте, склонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні "утримання", неділя замість "тиждень", сотрудництво, кругозор та ін.
Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Україна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то вони частково влилися в літературний лексикон.
Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефаника, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його говірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Україні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не заперечував проти того, щоб редактори дещо "пригладили" його мову. Проте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані покутським діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони зберегли для нас і /е/ з палаталізацією попереднього приголосного на місці літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (конец), і пом'якшене /ч'/ (богачю), і середнє /л/ (мелник), і м'яке /р'/ (прокураторь) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом'якшення (б'ют); навпаки, в числівниках на -десят кінцеве /т/ пом'якшувалося (п 'ятьдесєть, шістдесєть); іменники середнього роду з колишнім суфіксом -ja закінчувалися на -є без подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість загальнолітературної морфеми най-, що вживається для творення найвищого ступеня прикметників, міг виступати її варіант май- (май безпечніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм майстер, гадали-м, коби-сте поздихали).
До непересічних явищ української літературної мови цього періоду належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово "мовотворчість" не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфувальником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б сказати про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Як стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попередню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записів. В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і десятиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. "Яскравий приклад на це, - пише вчений, - маємо в "Тінях забутих предків", де він ужив тільки незамінних локалізмів ("гачі", "маржина", "плай", "вориннє" тощо). І яка в цьому розумінні велика різниця між "Тінями забутих предків" та "Камінною душею" Г. Хоткевича, що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те просто випадає з української літературної мови" 1.
1 Чапленко В. Названа праця. - С. 237.
Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію, наприклад: "Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику. - А! - А! - Се ви? Я. - Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку" ("В дорозі").
М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну лексику, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склад в інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абстрактним значенням (будучина / пришлість, беззакон, здивовання, втома, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, самозабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, вражіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, розмаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно ставився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). Так звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, сигнал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Вкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: in saecula saeculorem, macherie, avanti і под. Майже не користується письменник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у його мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, класова боротьба, начальство, бастувати.
Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Квітки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Кобилянської. Тому трапляються у нього так звані "галицизми", які доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанту літературноїмови. Це, скажімо, такі слова, як реченець "строк", таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, навчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.
Є й окремі нечисленні локалізми, переважно центральноукраїнські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик "задня частина шиї" уживалося вже у "Чорній раді" П. Куліша, бурчак "дзвінке джерело" засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше подільських і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага "курінь", чугаїнка "верхній одяг типу свитки", полонина, трусок "дрібні тріски" і подібні. М. Коцюбинський користується переважно східноукраїнським словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення панське (добро, поле) - людське, яке в дещо зміненому вигляді (колгоспне - людське) збереглося до наших днів.
Письменник, на відміну, скажімо, від В. Винниченка, старанно уникає росіянізмів. Вони представлені у
Loading...

 
 

Цікаве