WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде "не про ту любов", про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось - всі і все, кому й чому він звіряється в любові, - все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності" 2.
1 Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово. - К, 1994. - Ч. 3. - C. 330-336.
2 Там же. - С. 334.
Поет не раб мови, а її творець. Особливо це стосується вживання слів, поєднуваності їх між собою. Тільки справжній поет може побачити очі молодої зливи, відчути, що хмари небо труть і труть, що втома цямкає губами, що будякові очі важкими бджолами, вмираючи, гудуть. У нього Ридають коні, кублиться імла, Хропуть шаблі, і ядра захропли ("Ніч Івана Богуна"); поет закликає: "Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер" ("Ходімте в сад"). У пейзажній ліриці М. Вінграновський досягає тичининської виразності:
Джмелі спросоння - буц лобами,
Попадали, ревуть в траві.
І задзвонили над джмелями
Дзвінки-дзвіночки лісові ("Літній ранок").
А чи чули ви мову осені? Мабуть, вона здебільшого шепоче, шелестить пожовклим листям? Так, зверніть увагу на ці алітерації:
Пришерхла тиша - сіра миша -
У жовто-білих комишах,
І сизий цап - іранський шах -
Пришерхлу тишу тихо лиже ("Пришерхла тиша").
Незвичні ситуації, описувані поетом. Незвичне буває і поєднання слів: "Хто воно за таке любов? ("Сеньорито акаціє"). На перший погляд, автор помилився: замість хто треба було вжити що. Але помилки немає: такі поєднання у справжніх знавців мови є їх свідомою грою зі словом. Адже любов жива, олюднена, то чи має поет звертатися до неї як до якоїсь речі?
М. Вінграновський будує образи на повторі тих самих або спільнокореневих слів: "У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову" ("Ходімте в сад"); "Ганьба! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!" ("Ніч Івана Богуна"). Оригінально використовується епітет - він вмонтовується в однотипні речення з порівнянням:
Вона була задумлива, як сад,
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад ("Вона була...").
Фольклорні компоненти вплітаються в поетичну мову спонтанно, з'являються ніби несподівано. Це може бути звичайний сталий епітет ("Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих" - "Квітень") або ж рядок з відомої пісні ("То мене несуть, ще й коня ведуть" - "Ніч Івана Богуна"). Є перегук з О. Пушкіним, зокрема з його "Пророком":
Повстань, пророче!
Твоя настала вже пора.
Творись в людей у дні і ночі
Глаголом правди і добра ("Пророк").
Поезія Василя Стуса якоюсь мірою передає настрої, характерні для прози І. Багряного, "Сибірських новел" В. Антоненка-Давидовича. Тут неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла та ін. 1
1 Див.: Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. - К., 1994. - Ч. 3. - С. 369.
В. Стус - поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдужі земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без'язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов'янізмів (днесь, тать, глас), насичує свої твори міфологізмами - переважно власними іменами (Волос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).
Як зауважує Ю. Шевельов, "співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в "падолі без'язиких сліз" 1.
1 Шевельов Ю. Трунок і трутизна. - С. 385.
Природно, що порівняння в поета-в'язня не дуже радісні: "і син біжить, як горлом кров біжить" ("Наснилося..."); "Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір" ("Гойдається..."). Те саме стосуєтьсяй метафори": "Як мені небеса болять, коли я їх не чую" ("За читанням Ясунарі Кавабати"). Поет полюбляє повтори - це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самого чути -
у цьому полі, синьому, як льон ("У цьому полі...").
Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, "острих обоюду", породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.
Поет виймав із пам'яті у свої твори рідкісні слова: щовб "круте верхів'я гори" ("Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб" - "Крізь сотні сумнівів"...), знебути "втратити", "перейти в небуття" ("Твоє життя минуло й знебуло" - "Твоє життя..."), басаманити "робити смуги" ("і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить" - "Гойдається вечора зламана віть..."), кушпела "збита пилюка" ("Шалена вогненна дорога кипить - взялась кушпелою" - "Гойдається...") та ін.
Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями - добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма - він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.
Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:
Найдовша з усіх доріг -
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць -
Таємниця твого обличчя ("Найдовша з усіх доріг...").
Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:
Скинь одежу свою.
Увійди
В річку рук моїх -
Уже літо,
Від джерела аж до моря
Замліває ріка, а над нею
Заметіль сонця шумить ("Скинь одежу...").
З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів - вечорів, забруднить - нить, опале - опали, весняне - полотняне, стежка - сережка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші "Я почну сповідатися...", з'являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися - радості, єдвабні - кульбаби, години - гнити, Тараса - радість і под. У разі необхідності поет використовує алітерації: "Гуркочуть брили грому в скалах" ("Біжить під зливою лошиця").
Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: "Був ясний день, як немовля" ("Був день..."); "Береза, як свічка в полі горить" ("Зеленим вогнем..."); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса; кликала мене, як та сурма; стерня, наче сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:
Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі ("Ти пахнеш...").
Порівняння входять і до складу метафор: "Зеленим вогнем береза, як свічка в полі горить" ("Зеленим
Loading...

 
 

Цікаве