WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

6.
Правда, публіцистичність виявляється не в утвердженні існуючих порядків, а в сумнівах щодо їх правомірності, і тому з'являються словосполучення типу муштрований убогий розум, складать наївні плани, пощезнуть всі перевертні й приблуди, завойовники-заброди і под. Поет ставить їм нетрадиційні запитання:
Чому ж ви чужими сльозами плачете,
На мислях позичених чому скачете! -
Хотілось би знати все ж! ("До папуг");
він збирає воєдино всі кривди, яких зазнав наш народ і виносить вердикт:
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули ("Пророцтво 17-го року").
З'являються карбовані афоризми:
Можна вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину ("Лебеді материнства").
Метафора у В. Симоненка часто спирається на фольклорні уявлення: "Впала з воза моя мрія - пішки йде до тебе" ("Ой майнули білі коні"); "Заглядає в шибку казка сивими очима" ("Лебеді материнства"). Звідси - один крок до антропоморфізму, який згодом широко використає І. Драч. У В. Симоненка антропоморфізм також пов'язаний з фольклорними уявленнями: "Зимовий вечір, Закуривши люльку, Розсипав зорі, Неначе іскри" ("Зимовий вечір").
Шукаючи слова для побудови метафори, В. Симоненко не обмежується традиційним поетичним лексиконом. У нього досить часто з'являються знижені слова, наприклад:
Небо скуйовджене і розколисане
Дрантя спустило на темні бори.
Сонного місяця сива лисина
Полум'ям сизим горить ("Осінній дисонанс");
І вовтузиться думка, мов квочка,
В намаганні родить слова ("Говорю з тобою мовчки").
До просторіччя вдається поет і поза тропами: "Я тобі галантно не вклонюся, Комплімента зразу не зліплю" ("Я тобі галантно не вклонюся...").
Мабуть ще людство дуже молоде,
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - а й досі де-не-де
Трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж люди, все у них людське,
Але душа ще з дерева не злізла -
це Ліна Костенко, поетеса зі своїм філософським баченням сучасного їй світу у його зв'язках з минулим. Її голос вирізняється з-поміж голосів інших талановитих поетів. Вона використовує народнорозмовне джерело, лексику своєї доби, вдається до мистецької сфери, не цурається церковнослов'янізмів, добре знаючи староукраїнську літературну мову, доречно використовує її елементи в творах на історичну тематику. І звичайно ж, мова фольклору - вона присутня скрізь!
Серед локально вживаних слів є у поетеси такі, як тужаночка "печаль", кегура "густий туман у горах", засвіта "удосвіта", проз "мимо", шалиган "шахрай", карахонька "вид маленького гарбуза", упростяж "цугом" та ін. Відчуваються суто народні інтонації: "З наскока тут не мона" ("Маруся Чурай"); "В такій біді ніхто вже не порадько; Весна укинулась в листочки" (там же) та ін. Лексика нашого часу представлена такими сполуками, як Мчимося по космічній трасі або ж одяганням старого в нову одіж - старі хатки в солом 'яних скафандрах - "Колись давно". Про фольклор уже йшлося: він зринає часто, але ненав'язливо: то раптом як віддалена імітація голосіння (Ой роде мій, родоньку!), то як уривок із купальської пісні (Ой да на Івана, ой да на Купала котилася моя зірка да із неба впала - "Ой да на Івана..."), то як типовий словесний атрибут казки (Прилетіли твої фото у вирій - не за тридев'ять земель, а за тридев'ять років - "Фото у далекий вирій"). Серед церковнослов'янізмів трапляються не тільки окремі слова (храмостроїтель, воїтель, не взискуй), а й цілі вислови (творящий добро блажен; вірую у віру, юже предаша нам отці).
Прагнучи гармонії людських стосунків, поетеса використовує мистецьку лексику, особливо з галузі музики (симфонія життя, місячна соната, скрипка Страдіварі, "Апасіоната") та живопису і найпрославленіших його колекцій (музей Прадо, Лувр, Ермітаж, Роден, рафаелівська Мадонна та ін.).
Л. Костенко має пристрасть до тропічної лексики: лотоси, пальми, мигдаль, фламінго і под.
Епітет у поетеси - фігура не часта, але дуже виразна (лляний дідок, пам'ять сива); інколи він повторює означуваний іменник: "Тут сосни соснові, берези березові, і люди людяні тут" ("Древлянський триптих"). Метафора будується переважно за антропоморфічним принципом: "І маслючків брунатні карапузики з дощами в шахи грають у траві" ("Древлянський триптих"); "Пограбувавши золоті хороми, вітри в гаях ділили бариші"("Чумацький шлях"). Л. Костенко час від часу використовує пароніми: дебелі дебіли; постійні струси, постійні стреси, погані праси, немає преси ("Пансіонат "Форель").
Мова поетеси лаконічна, вона часто вдається до називних речень, особливо на початку вірша: "Будяк. Стерня. Пустоширокий степ" ("Чумацький шлях").
Рима у Л. Костенко багата, розкута, інколи навіть несподівана, наприклад: Галілей - Але й; Угорські - гори ці.
Усі ці мовні ознаки характерні й для історичних творів поетеси. І все ж у них є певні характерні особливості. Так, в історичному романі "Маруся Чурай" старанно добираються фразеологізми, незвичні для наших часів: Роти в людей як верші; Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки - одна в пранні, а друга на мені; Мені таку невістку ані на оч. Використовується уривок із щедрівки (Ой на річці, на Йордані, Там пречиста ризи прала), дієслова часто виступають у формах, наявних у наддніпрянських, слобожанських і південноукраїнських говорах (ходе, відходе, огорта).
Оскільки дія роману майже наполовину складається з судового слухання, у ньому вживаються назви документів (універсал, книги міські Полтавські), канцелярські звороти (ускаржаюся Богу і вам; тоді ми, вряд, упевнившись на ділі; був поставлений перед врядом; ознаймуємо всіх), прийняті в той час у діловій мові латинізми (криміналітер, дискретно, контроверсія, пропозиція). Не уникає авторка, як і в інших творах, церковнослов'янізмів, особливо в мові дяка: долиною смиренія іти, перло многоцінне, страданіє возвиша, райські кущі, обняв мя страх, возсіяв хрестами, подвиг не лишився втуні та ін.
Поет стає справжнім народним співцем, коли він зуміє побачити світ не тільки в променях сонця і райдужних переливах моря, не тільки в хлюпоті хвиль і шелестінні дерев, не тільки в усміху дитини і в граційному польоті ластівки, а й у закономірності розвитку людських стосунків як рушієві історії. Адже художньо переконливо тільки те, що суспільно осмислене поетом, усвідомлене ним у своїй сутності. Тоді і сонце, і море, і хвилі, і дерева, і усмішка дитини, і політ ластівки - це деталі єдиної картини життя - всезагальної, універсальної і разом з тим цілком індивідуальної, позначеної інтелектом художника. І в утвердженні своєї планетарної причетності, і в численних поезіях про людей, наділених і обділених талантами, і в філософських роздумах про те, "що там, за дверима буття" виразно карбується думка Івана Драча, яскраво виявляється його громадянсько-поетичне кредо. Інколи поет висловлює його в афористичних рядках: "Ні вічна молодість, Ані докучливе безсмертя Не можуть дорівнятись до Любові" ("До джерел"); "Ніколи і
Loading...

 
 

Цікаве