WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

Українська мова у часи української державності і бездержав’я (пошукова робота) - Реферат

"Український правопис" було перевидано 1960 р. мільйонним тиражем.
Відгриміла війна. Поріділи ряди письменників в Україні: одні загинули в беріївських таборах, декому вдалося прорватися на захід, в поезії з'явилися нові імена, проте мова цих поетів лишалася в межах просвітянської традиції й догматичних положень радянської ідеології. У прозі одразу ж по закінченні війни повіяло свіжістю від "Прапороносців" О. Гончара (1946 р.). Зараз і зарубіжні і вітчизняні дослідники творчості цього письменника серед його творів на першому місці називають "Собор". Так воно, мабуть, і є. Але що стосується мови (залишмо осторонь ідеологію), то все ж саме "Прапороносці" розбили кригу стереотипних писань тодішніх українських прозаїків. Таке було враження від цих сторінок, ніби вдихаєш на повні груди свіже, насичене запахами квітучого саду повітря. Хотілося й далі вбирати в себе це повітря, цю співучу мову, яка несподівано залунала зі сторінок журналу "Вітчизна". Звідки цей знайомий голос? Щось є в ньому і від Коцюбинського, і від Винниченка, і від Васильченка, і від Яновського. Що ж саме? Може, ота підсвідома ритмізованість українського епосу, що йде ще від "Слова о полку Ігоревім", від історичних пісень українських кобзарів? Забудьмо на якийсь час наш звичайний аналіз мови письменника і зупинімось не на лексиці й фразеології (вони в О. Гончара дуже багаті), не на тропах (вони оригінальні і чітко виважені), не на використанні діалектного матеріалу (письменник робить це майстерно) 1, а саме на ритміці.
1 Докладніше про це див.: Сологуб Б. Мовний світ Олеся Гончара. - К., 1991.
Розгляньмо такий уривок:
"Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважною неквапливістю бійці нагадували дівчині землемірів ("Прапороносці").
Вловлюєте ритм?
Це переважно п'ятиморний пеон, перериваний амфібрахієм. У В. Винниченка переважає амфібрахій, розбавлений ямбом:
"Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім вияснилось. Над умитим садом стоїть туман і сірим пророхом сідає на зимну, подекуди полинялу залізну покрівлю панського будинку".
У M. Коцюбинського також панує амфібрахій, хоч трапляються дактиль і пеон:
"Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз. ;
- Терезо! - гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
- Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудих горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця".
Починається уривок хореєм, але в ритмі переважає амфібрахій, що інколи переривається знов-таки хореєм або ямбічною стопою. Звернімося до Т. Шевченка. Він часто міняє ритм. Але коли йдеться про особливо поважні ситуації, у нього панують амфібрахій, ямб і пеон:
За горами гори хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Майже чистим амфібрахієм творилися українські істоичні думи:
Ой полем колиїмським,
То битим шляхом ординським
Ой, там гуляв козак Голота
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Отже, О. Гончарові, як і іншим видатним українським письменникам, підвладне відчуття того властивого нашому народові ритмічного ладу, який супроводжує вираження високих почуттів, створення філософсько-художніх образів. Це один із яскравих виявів взаємозв'язку народної ментальності і мови як засобу її вираження. Звичайно, не кожному творцеві це вдається. Але ті, що підсвідомо цим даром володіють, акумулюють народний настрій і викликають розуміння краси. Це можна порівняти з тим, як композитор використовує народні мелодії в своїй оригінальній творчості.
О. Гончар постійно й послідовно розбудовував українську літературну мову. Чи були в письменника неологізми? Звичайно, аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П. Тичини, в О. Гончара немає, і разом з тим у нього є тисячі слів, яких раніше ніхто не вживав. Він не прагне вразити читача, примусити його зажмуритися від несподіванки. Ні, він просто шукає і знаходить слово, яке передасть усю глибину заздалегідь спроектованого художнього змісту. Найчастіше письменник удається до випробуваного ще Шевченком вірного засобу: поєднання двох слів в одне. Виростають і такі промовисті поетичні двійнята, як хмарки-оболоки, і чітко окреслені, з внутрішнім порівнянням пари типу зав'язь-молекула. Здебільшого ж спарені слова - це прикметники і прислівники, якими виражаються переливи звуків, барв, почуттів: звично-розгонисто, нервово-гарячий потиск, гаряче-духмяно, похмуро-байдужий погляд. Не гребує О. Гончар і манерою Остапа Вишні вживати прийняті в народній мові слова-оказіоналізми, приміром спиртоміцин. Типово гончарівськими є абстрактні іменники, що відрізняються від нормативних суфіксом, який робить їх емоційно виразнішими. Так, жалюгідність звучить пріснувате поряд із жалюгіддя (пор. громаддя, безскеддя, привиддя,страховиддя). Не треба напружувати пам'ять, щоб зрозуміти слово вимрійка. Звучить воно як давно знайоме, але в жодному словнику знайти його марно. Вимрійка - це щось, безперечно, вимріяне, але не настільки важливе, щоб не могло розвіятися, віддалитися, розтанути у млі. Звичними новотворами є в О. Гончара складні прикметники, які дають людині певну виразну характеристику, як, скажімо, слиногубий. А якщо з'єднати в одно два характеристичних слова? Тоді постає чи не повний образ. Назвав людину грубіяном-бруднолайком - і ніяка додаткова характеристика не потрібна. Здавалось би, Гончар ніколи не відступає від норм. Він і справді їх не порушує, вкладаючи нові слова у нормативні словотвірні форми. Томуто сприймаються такі новотвори як уже чуті і потрапляють до новітніх словників.
Мабуть, інтеграція всіх цих особливостей - і пісенної ритмізованості, і майстерності у використанні діалектних слів, і словотворення у згоді з глибинними процесами саморозвитку мови, і співзвучність з народом у виборі слова - і витворили той неповторний феномен, який уже півстоліття є зразком української літературної мови.
Колегою О. Гончара в плеканні української літературної мови був О. Довженко. Він здебільшого відомий як автор кіноповістей. Але у 1957 р. виходить його повість "Зачарована Десна", яка стала новим словом в українській поетичній прозі. Твір пройнятий легкою українською іронією, що є однією з ознак нашої ментальності. Для цього використовується зіставлення слів, належних до різних емоційних сфер ("...Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкірятяна палітурка - коричнева, як гречаний мед чи стара халява"), несподіване вживання фразеологізмів ("Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли"), неймовірні парадокси ("їй [прабабі] можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу") та ін.
Ця повість - спогад про дитинство. Тому вона відбиває дитячу психологію, сприйняття дитиною приємного й неприємного, реального й фантастичного: "Приємно спати в човні, в житі, в
Loading...

 
 

Цікаве