WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови (пошукова робота) - Реферат

Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови (пошукова робота) - Реферат

дома, [але] боялася вийти, [бо] Судять же нас воріженьки, ще й будуть судити (206).
Наявність такого синтаксичного синкретизму, в якому в зародку перебувають і сурядність і підрядність, зовсім не означає, що народнорозмовний і фольклорний синтаксис не мають засобів вираження сурядних і підрядних зв'язків: у ньому передаються всі ті відношення, які представлені в синтаксисі розвинутої літературної мови, але засоби цієї передачі часто економляться, уодноманітнюються. Наприклад, сполучником що виражаються відношення
означальності:
Чи не того ж то коничок ірже, що я вірно кохаю (ФЗМВ, 179);
додатковості:
Чую я серед людей, Що мій милий не повернеться (179);
причиновості:
Тим я її не займаю, що сватати маю (196);
наслідковості:
Гирод вепми засмутився, Що Христос-цар народився (К.Зв., 206).
Звичайно, в поезії Т. Шевченка якщо і є елементи синтаксичного синкретизму, то вони належать до винятків: виступають переважно тоді, коли у твір повністю переноситься певний фольклорний компонент; таким є, наприклад, взяте з русального вірування заклинання, наведене в "Причинній". Пор.:
Не мий ноги об ногу,
Не сій муки над діжу,
Ух, ух,
Пограймось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
"Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати уродила,
Нехрищене положила (ФЗМВ, 98).
Солом'яний дух! дух!
Мене мати породила
Нехрещену положила" (І, 5).
Проте, на відміну від народнорозмовного, у фольклорному синтаксисі є свої специфічні фігури, які Т. Шевченко використовує повністю. Одна з них - це дієприкметники, які завершують собою зворот, пор.: Ой заржи, заржи, вороний коню, під круту гору йдучи (ФЗМВ, 179) - Заговорили щось погане За гробом люди ідучи (II, 451). Далі треба відзначити вживання сполучника та не в значенні приєднувального, а як такого, що єднає два і більше сурядних присудки: Наберу я хмелю повну жменю Та посію над водою (ФЗМВ, 185) - На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає (І, 63). Одна з виразних фольклорних ознак - повтор: Козак звичай знає, він рано вставає, Та він рано вставає, ярмо накладає (ФЗМВ, 197) - І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось (І, 22). Нарешті, однією з ознак фольклорного синтаксису є складнопідрядні речення, в яких головне завершує конструкцію: Кого люблю усім серцем, повік не забуду (ФЗМВ, 199); А як будеш двох любити, буде тебе Бог судити (187); Як заїдеш ти за гору, я тебе забуду (215). Т. Шевченко переймає цю конструкцію:
Бо хто матір забуває,
того Бог карає (І, 335).
Отже, народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє нормування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності. Заслуга Т.Г. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Особливо помітна творчоестетична робота у синтаксичній організації тексту.
Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників - поетів-романтиків - не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження.
За спостереженням В. Чапленка, народнорозмовні елементи переважають у його ранній творчості, а пізніше наростає значення церковнослов'янізмів та етранжизмів. Проте цей же автор зауважує, що "й в останні дні свого життя наш поет не раз удавався до цього джерела (в таких своїх речах, як "Над Дніпровою сагою", "Подражаніє сербському", "Титарівна-Немирівна", "Тече вода з-під явора", в перекладах із "Слова о полку Ігоревім") 1.
1 Чапленко В. Названа праця. - С. 93.
Усі епічні українські твори Т. Шевченка пересипані уривками з історичних, ліричних, весільних і побутових пісень. Цікаво відзначити, що героїні деяких творів ("Гайдамаки", "Відьма", "Марина"), які через трагічні обставини втратили розум, співають пісні з весільної перезви: "Загрібай, мамо, жар, буде тобі дочки жаль, жаль", "Ой у новій хаті полягали спати", "Як була я молодиця" та ін. Очевидно, ще в дитинстві Шевченка зачарували чумацькі пісні. Між 1843 і 1847 рр. він записав пісню:
Ой йшов козак з Дону, та із Дону додому,
Та із Дону додому та й сів над водою:
- Доле ж, моя, доле, чом ти не такая,
Ой чом ти не такая, як доля чужая (VI, 231, 9).
Якщо порівняти цей запис із поезією "У неділю не гуляла", то можна припустити, що пісню було почуто в період першого перебування поета в Україні (1843-1844 рр.), бо згадана поезія датована 18 жовтня 1844 р. А саме в ній чується відлуння народної пісні:
Іде чумак з-за лиману
З чужим добром безталанний,
Чужі воли поганяє,
Поганяючи співає:
"Доле моя, доле!
Чом ти не такая,
Як інша чужая?" (І, 254).
Безпосередній зв'язок між фольклорними записами Шевченка та його оригінальною творчістю відчувається і в таких порівнюваних рядках:
Ой із-під гори, із-під кручі
Ішли мажі риплючі (VI, 262, 10).
Ой із-під гори та із-під кручі
Йшли мажі рипучі (II, 423).
Очевидно, мають рацію дослідники, які вважають, що саме про мажі, а не про фантастичні мажери ідеться і в іншому контексті, який прочитано так:
Ой із-під гори та із-під кручі
Ішли мажери п'ючи (II, 104).
Великий інтерес становлять записи, здійснені спершу Т. Шевченком, а пізніше Марком Вовчком і О. Марковичем. Зокрема, наведений раніше уривок у їх запису звучить так:
Ой з-за гори, ой з-за кручи скриплять вози йдучи (ФЗМВ, 334). Варто порівняти й записи таких пісень, як "У Києві на ринку" (VI, 263, № 12) і "У Києві на ринку" (ФЗМВ, 229), "Під городом під Солидоном" (VI, 267, № 16) і "Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазвати" (ФЗМВ, 369), "Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха" (VI, 269) і "Пливе щука з Кременчука пробита із лука" (ФЗМВ, 214), "Ой сидить пугач та на могилоньці" (VI, 277, № 38) і "Ой злетів пугач та на могилоньку" (ФЗМВ, 320).
І все ж не сюжетні, тематичні й текстуальні перегуки з фольклором визначають народність Шевченкової музи. Його поезія з цього погляду відрізняється не лише від народної пісні, але й від поезії попередників - українських романтиків. Не можна не погодитися з С.Я. Єрмоленко, що "головна відмінність мовно-поетичного мислення Шевченка від мови поетів-романтиків полягаєв тому, що останні не завжди могли відірватися від бурлескного нашарування в зображенні картин природи і народного життя. Вони запозичали з народної пісні окремі образи-мотиви, переносили їх на грунт романтичного сюжету і тогочасної літературно-мовної традиції, в якій певну роль продовжували відігравати бурлескні елементи" 1.
1 Єрмоленко С.Я. Народнопісенне слово в мові Тараса Шевченка і українських поетів-романтиків 20-40-х років XIX ст. // Збірник праць
Loading...

 
 

Цікаве