WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови (пошукова робота) - Реферат

Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови (пошукова робота) - Реферат

загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз'єднує, а об'єднує всі українські діалекти, - назустріч виділенню їх спільних рис.
Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в "Словарі української мови" за ред. Б. Грінченка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори "Словника мови Т.Г. Шевченка" у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію в говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і "Словник української мови", укладений у 1838-1843 рр. П. Білецьким-Носенком під Прилуками. І хоч "Кобзар" названий серед джерел його словника, але вірш "У перетику ходила" був написаний тільки в 1848 р., а опублікований аж у 1867 р.; отже, П. Білецькому-Носенку слово перетика було відоме раніше.
Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу. Ті ж із них, що все ж таки увійшли в лексикон Шевченкових творів, у більшості випадків не мають прямих номінативних функцій. Найчастіше назви із сфери рослинного й тваринного світу, сільського господарства виступають у складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами* (II, 107); Ростуть, як капуста на городі (II, 53); Розвіяла, мов ту полову (II, 323); Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду (І, 269); Заснули, мов свиня в калюжі (II, 345); І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І женуть!.. (І. 341); Дивлюсь: неначе ті ягнята Ідуть задрипані дівчата (II, 358); Мов собаки коло вогню Кругом ченці стали (І, 271); Кардинали, як гадюки, В'ються круг тіари, Та нишечком, Мов коти, гризуться За мишеня (І, 268); Як кішечка підкрадається, Вижде нещасливий у тебе час та й запустить Пазурі в печінку (І, 239); Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина (II. 12); В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата (II, 33); Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї (І. 231); Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога (І, 247).
* Тут і далі ілюстрації взято з 10-томного видання творів Т. Шевченка (див. список скорочень джерел).
Поряд із прямим порівнянням використовується й опосередковане: називання людини словом, що означає іншу живу істоту; при цьому, звичайно, назва має конотативний зміст - позитивний або негативний: Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко! (II, 173); Оцей годований кабан! Оце ледащо, щирий пан (II, 88); Вони брати і християни. А ти собака (II, 270).
Помітна частина рослинно-тваринної і сільськогосподарської лексики входить ло складу фразеологізмів, виступає при описі народних звичаїв (наприклад, гарбуз як символ відмови при сватанні), а тому й використовуються у ролі сполучної ланки між народною та індивідуальною творчістю, напр.: І зорі лічим, гречку сієм (І, 328); Де побачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте (VI, 192); Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували (І, 101); Ох, старі голови та розумні; химерять-химерять, та й зроблять з лемеша швайку (І, 101); Може, то така правда, як на вербі груші (II, 54).
Оскільки слова, вживані на позначення реалій навколишнього світу, виступають для порівняння з процесами, що відбуваються в людському суспільстві (спосіб життя, поведінка, взаємостосунки, супроводжувані різними емоціями і под.), то вони цілком природно використовуються в таких тропах, як метафора, алегорія, гіпербола та ін., напр.: Заснула Вкраїна... В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила (І, 228); Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла (І, 227); Чуже поле не топтати, а своє орати (І, 554); Може зорю переліг той, А на перелозі я посію мої сльози (І, 228); І рудою поливали... / шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?! (І, 227); Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! (І, 330); Понад полем іде, Не покоси кладе - гори (І, 394); У нас нема Зерна неправди за собою (II, 289).
Гнилий Тікич поділяє Звенигородщину на два масиви, відмінні в царині фонетики й морфології. Проте в фольклорі обох цих масивів фонетичні й морфологічні відмінності великою мірою нівелюються. Фольклорну традицію нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його поезії немає ні твердого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/ (типу деревляний, соломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати, гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто<тісто). Але він не уникає спеціально /о/ в новозакритих складах (сльоз, радость, невольник), в його творах тойді переважає над тоді, відповідно до місцевої вимови він пише зіма, а не зима. Оскільки Кирилівку оминуло (ґ), не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очевидно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт (II, 391. В.). Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одного разу в автобіографії стоїть голега замість колега 1.
1 Доманицький В. Критичний розгляд над текстом Кобзаря. - К., 1907. - С. 24.
Фольклор вирівнює й різні морфологічні форми. Цю фольклорну особливість повністю перейняв Шевченко. Не тільки в його поезії, але навіть і в листах до близьких друзів не знайти ні популярних на Звенигородщині форм типу ходю, просю, закусюють, ні сплутування відмінкових форм іменників першої, другої і третьої відмін; він досить послідовно, хоч і не без винятків, уживає закінчення -ею в орудному відмінку однини іменників м'якої і мішаної груп першої відміни (клунею, зорею/зорьою, землею, душею/душою) та в давальному і орудному відмінках однини іменників м'якої та мішаної груп другої відміни (зятем, ножем/ножом, гноєм, дощем).
Чи не найскладніша справа з відображенням у мові Т. Шевченка народнорозмовного і фольклорного синтаксису. Ці два різновиди єднає, так би мовити, ситуативна нерозчленованість, пор.:
Ой вийду я на улицю, аж улиця тісна,
Сидить моя женишина гордая та пишна (ФЗМВ, 180).
Ні співакові, ні слухачам не треба спеціально пояснювати, що між першим і третім реченням існує умовно-часовий зв'язок, а другого речення - Аж улиця тісна - могло б і не бути, але тоді втратилась биобразність: вулиця здається дівчині тісною тому, що на ній сидить її женишина гордая та пишна.
Ситуативна синтаксична нерозчленованість усувається, якщо окремі предикативні групи пов'язувати між собою відповідними сполучниками, але тоді зникає безпосередність сприйняття: Я була
Loading...

 
 

Цікаве