WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Розширення функціональних меж української мови (пошукова робота) - Реферат

Розширення функціональних меж української мови (пошукова робота) - Реферат

зменшено-пестливі дієслова:
І їстоньки не їм, і питоньки - не п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Порівняймо ще: частенько, темненько, щупачок, сотенька, живенький, гарненький, пташечки, славонька, доленька, прехорошенько, світилочки, стьожечки і т. ін. Навіть Вовк у нього Вовченько.
Побутова лексика в байках Л. Глібова - це головним чином слова, пов'язані з обійстям, хатнім начинням, одягом, а також млином: ворота, вусики з червоного сукна, горщик, жупан, загорода, кіш, колеса, комір, кухлик, лозина, макітра, мережечка, млин, пляшка, рукава, свита, страва, хлів, чарочка, черенок, черінь, шестірня і под.
Не відступає Л. Глібов від усталеної вже на той час в українській літературі традиції широко використовувати фразеологізми. В байках вони здебільшого виступають завершальним реченням, у якому міститься мораль: Що, братику, посіяв, те й пожни; Рука, як кажуть, руку миє; Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться. Чимало у Л. Глібова народних виразів, що виступають своєрідними синонімами стилістично нейтральних слів: од реготу береться за живіт (дуже сміється); Нехай лиш вражий біс поткне свій простий ніс (хай спробує); То й знатиме - варене чи печене (зазнає біди); Шинкарка язиком як на цимбалах грає (багато говорить) і под.
На відміну від своїх попередників-байкарів, особливо П. Білецького-Носенка, С. Писаревського, Є. Рудиковського, О. Бодянського, Л. Боровиковського та інших, які не цуралися русицизмів і "приперчених" слів (типу опукой - від опука, почухрав, вибухався, мні, жолудей, до утрені попхався, до хріна, нагору і под.), Л. Глібов ніколи собі такого не дозволяв. Його можна назвати одним з нормалізаторів української літературної мови.
Реалістичну традицію в прозі продовжив І. Нечуй-Левицький. Звенигородець, він був близький до мови Марка Вовчка, але в манері мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна заперечити, що й І. Нечуй-Левицький орієнтувався на мову фольклору, але провідне місце серед його зображальних засобів відігравала мова "баби Параски й баби Палажки". Недаремно чоловіки в його повістях майже безмовні (за винятком грека Кіпрінідоса з "Афонського пройдисвіта"). Дехто з письменників цього покоління і чоловікам приписує жіночу мову (О. Кониський) 1.
1 Чапленко В. Названа праця. - С. 148.
Порівняно з Марком Вовчком І. Нечуй-Левицький зробив відчутний крок уперед у змалюванні портрета. Риси обличчя передаються в нього значно виразніше, напр.: "...Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а надто тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як дві веселки, дві тонкі чорні, як неначе сині, брови. Як терночок чорні, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на смуглявих щоках грав рум'янець, немов тая весняна рожа, а червоні губи цвіли червоним цвітом півонії"; "Ще зроду Василина не бачила такого недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як дошка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та довгим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, неначе Хшановський був зовсім без очей".
І. Нечуй-Левицький був майстром пейзажу. Треба по-справжньому любити свою вітчизну, щоб у кожній річечці, в кожному лісочку, у кожній леваді побачити й відчути їх неповторність і ознаку свойого краю: "На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман..."
Ні Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не допускають офіційних російських слів. У них як звичайні українські уживаються канцеляризми прошеніє, предводитель, гласний, часовой', не цураються вони і слів західноєвропейського походження типу костюм, аромат, механічно 1.
1 Чапленко В. Названа праця. - С. 149.
У Марка Вовчка змагаються між собою фольклорний і народнорозмовний елементи. У її послідовників - І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного - теж. Але у Марка Вовчка фольклорна стихія домінує над розмовною, а в її наступників - навпаки. Надмірна стилізація під "народну мову" нерідко вела до несмаку, неспровокованого зниження стилю.
Взагалі ж розвиток української літературної мови в післяшевченківську добу залежав від діяльності неординарних творчих особистостей. Після П. Куліша і Марка Вовчка, Анатолія Свидницького (у його часи незнаного і неоціненого) варто назвати Олексу Стороженка. Його творчість зіткана із суперечностей: замилування в фольклорі і творче наслідування його, записи з народних уст про історичні події минулого і невтримний політ фантазії зі зверненням до чортівщини, схиляння перед героїчним минулим запорожців і виправдання зруйнування Січі. Козацьке минуле родини Стороженків не могло не зачіпати патріотичних струн у душі письменника, і разом з тим довголітня військова служба, а згодом чин дійсного статського радника виховали в нього, як раніше у Г. Квітки-Основ'яненка, безсумнівну відданість імперії навіть з елементом поклоніння російським царям і царицям.
Ці суперечності відбилися й у мові О. Стороженка. Що він прекрасно усвідомлював не лише інтимно-емоційне, але й суспільне та виховне значення рідної мови, свідчить хоча б така розповідь: "Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам'ять, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б таке святе казання ("Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа"). Письменник добре знав народну мову. Особливо кохався він у фразеології. За його творами можна було б укладати фразеологічний словник. Це в основному синоніми до дієслів: душі в собі не чути "радіти", розпустити патьоки, облитися гіркими "плакати", і пальцем не доторкнутись "не бити", перевестись на нівіть що "змізерніти", од дурня поли вріж "не заводься", аж ушами лящить "жадібно їсти", у рот не взяти "не їсти", дутеля з'їсти "нічого не добитися", дати драла / дропака "утекти", залити за шкуру сала "дуже допекти", носа не витнути "не виходити", теревені гнути "вести пустопорожні розмови", душі не чути (в комусь) "дуже любити", за пояс заткнути "перемогти", накинути оком "запримітити", в голову собі не класти "не думати, не приділяти уваги", підлити сала в жар "розбурхати" (про емоції) та ін. Рідше фразеологізми виступаютьсинонімами прикметників і прислівників: велике діло опеньки "про зарозумілу людину", пан на всю губу "дуже багатий", до чорта "багато", хоч в око стрель "дуже темно", іще чорти не бились навкулачки "дуже рано", не зоставити ні кришки ні
Loading...

 
 

Цікаве