WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Державність української мови: декларація і реальність - Реферат

Державність української мови: декларація і реальність - Реферат


Реферат на тему:
Державність української мови:
декларація і реальність
Державна мова - це не тільки і не стільки мова Держави: чиновників, можновладців, політиків та ін. Це, насамперед, мова люду, який населяє цю державу, яка покликана охороняти його інтереси і задовольняти культурні запити. Рідна мова покликана бути батьківщиною і домом буття людини, в якому вона мешкає не тимчасово чи "для офіціозу", а постійно, витворюючи мовні мікросвіти скрізь і з усіма, включаючи назви магазинів, кафе, ресторанів, перукарень, мову реклами на вулиці. За тих умов, в яких перебуває нині українська мова, українець почувається емігрантом на власній землі в чужомовному оточенні, розрекламованими іноземними закладами, чужоземними товарами. Ліна Костенко назвала українську націю раритетною, самотньою на власній землі у своєму великому соціумі. А в одній із поезій проникливо зауважила: "Ми вже як тіні на своїй землі. Хто зрозуміє нашу ностальгію?". Ностальгія за батьківщиною у себе на батьківщині, безперечно, відлунює в отій щемливій ностальгії за рідною мовою, що по-справжньому мусить стати державною в країні.
Сумнозвісний перелік дат, що умовно починається 1720 роком (указ Петра І), здавалося, нарешті обірвався з появою Закону про мови, наданням українській мові статусу державної.
Сприйняли його по-різному. Одних це неймовірно дратувало, інші скептично посміхалися: нічого, мовляв, із цього не вийде, дехто ревно відстоював свої права, забувши про обов'язки громадянина цієї держави. Значна частина української інтелігенції радо вітала Закон, сприймаючи його і як свою перемогу. Одним словом, цей документ не залишив байдужим нікого.
Десять років боротьби і пустослів'я. Від часу прийняття закону це були роки випробування нації на зрілість і гідність. На жаль, правими виявилися скептики.
Із самого початку незрозумілою була суєта навколо того, що вже вистраждано роками, виважено, обговорено і узаконено. Це і похитнуло ті підвалини, що тримали Закон. Низка заходів, спланованих на впровадження державної мови в усі сфери суспільного життя, згодом обривається, розпорошується і зовсім призупиняється. Важко збагнути, чому на сьогодні не проводиться атестація з української мови державних службовців усіх рівнів, чому на вивчення державної мови в інститутах та університетах на неспеціальних факультетах кількість годин зведена до 36-и, чому вулиці рясніють іншомовними вивісками та рекламними щитами, а в міському транспорті оголошують "остановки". Чому й досі так "переконливо" звучить із уст посадових осіб чи навіть студентів, що у їх віці пізно вчити мову. У 20, 30, 40, 50 і т.д. років не пізно оволодіти азами комп'ютерної техніки, вивчити англійську мову перед закордонною поїздкою - не пізно ...
Стоголосо іще звучить "залізний" аргумент: нехтування інтересів національних меншин. І не завжди, погодьтеся, із уст тих самих меншин.
Таким чином, ми, українці в Україні, будучи кількісно національною більшістю, ще надовго морально залишатимемось "меншиною", національно несвідомою і байдужою. Бо ж як можна поважати когось, не навчившись поважати себе?
Було б неправильно сказати, що за часів становлення нашої держави для розвитку мови не зроблено нічого. Але те, що зроблено, мовою медицини можна окреслити так: біль зняти - пухлину залишити.
За роки хаосу і байдужості росте кількість парадоксальних явищ, породжених іще тоталітарною системою:
1. Ми довели вже усьому світові, що українська мова багата і милозвучна, себе ж переконати неможливо, що вона варта того, щоб нею розмовляти, берегти її і збагачувати.
2. Намагаючись дбати про престиж держави, мову тримаємо на коротенькому ланцюжку. Для учнів, студентів, багатьох іще вчителів українська мова залишається лише мовою навчання і викладання.
Для багатьох посадовців - кабінетною мовою, "засобом керування". А в кінці робочого дня її закидають у куток довгої шухляди і зачиняють на два замки до наступного ранку.
3. Хто може сказати точно, для кого, для якої держави готують фахівців наші інститути і університети. Кому потрібні дипломовані "суржиконосії"? Досі в державі немає замовлення на україномовного фахівця.
4. В усьому світі носіями культури певного народу є, насамперед, носії національної мови. Кого із поіменованих "зірок", "заслужених" і "народних" сьогодні можна назвати національною гордістю? Чому в інтерв'ю вони так відверто сміються над "неподдающейся мовой"? І, зрештою, коли це перестане бути нормою?
5. Якщо в питаннях політики, економіки наша держава намагається вивчати світовий досвід, рівнятися на високорозвинені цивілізовані держави, то вирішенню мовних проблем нам спочатку слід повчитися в далеких од цивілізації індійських племен, де матері витрачають щодня по 2 години на навчання дітей умінню правильно говорити мовою племені. Це вкрай важливо для індійця: від уміння справлятися з граматикою значною мірою залежить його соціальне становище в зрілі роки. Зазначимо іще, що граматична система досить складна, і мова не має свого письма.
6. З одного боку - так багато говоримо про національне виховання молоді (а формування мовленнєвої культури є його складовою частиною), з іншого боку - ніяк про це не дбаємо.
Прикрих фактів, на жаль, зараз достатньо. Але досить уже просто про них говорити. Як бачимо, дискусіями і просто констатацією фактів справа не вирішується.
Пропозиції щодо програми дій :
1. Приділити більше уваги вивченню державної мови у школах. Як саме? З минулого навчального року школи почали працювати за новими програмами, укладеними групою вчених Інституту педагогіки АПН України. Змінилися принципи, мета і завдання цього курсу. Згідно з вимогами часу, основна мета вивчення рідної мови полягає у "формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє уміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної мови" (1). Отже, важливо, що основний акцент зроблено на вироблення комунікативних умінь і навичок. Але ж навчити гарно володіти мовою можна лише в процесі мовлення. Чи має змогу вчитель вислухати всіх учнів, коли їх 30-35 у класі? Згадаймо початок 80-х років, коли на
Loading...

 
 

Цікаве