WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова у часи української державності і бездержав’я (Пошукова робота) - Реферат

Українська мова у часи української державності і бездержав’я (Пошукова робота) - Реферат

виявитися, що мова йде "не про ту любов", про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось - всі і все, кому й чому він звіряється в любові, - все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності" 2.
1 Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово. - К, 1994. - Ч. 3. - C. 330-336.
2 Там же. - С. 334.
Поет не раб мови, а її творець. Особливо це стосується вживання слів, поєднуваності їх між собою. Тільки справжній поет може побачити очі молодої зливи, відчути, що хмари небо труть і труть, що втома цямкає губами, що будякові очі важкими бджолами, вмираючи, гудуть. У нього Ридають коні, кублиться імла, Хропуть шаблі, і ядра захропли ("Ніч Івана Богуна"); поет закликає: "Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер" ("Ходімте в сад"). У пейзажній ліриці М. Вінграновський досягає тичининської виразності:
Джмелі спросоння - буц лобами,
Попадали, ревуть в траві.
І задзвонили над джмелями
Дзвінки-дзвіночки лісові ("Літній ранок").
А чи чули ви мову осені? Мабуть, вона здебільшого шепоче, шелестить пожовклим листям? Так, зверніть увагу на ці алітерації:
Пришерхла тиша - сіра миша -
У жовто-білих комишах,
І сизий цап - іранський шах -
Пришерхлу тишу тихо лиже ("Пришерхла тиша").
Незвичні ситуації, описувані поетом. Незвичне буває і поєднання слів: "Хто воно за таке любов? ("Сеньорито акаціє"). На перший погляд, автор помилився: замість хто треба було вжити що. Але помилки немає: такі поєднання у справжніх знавців мови є їх свідомою грою зі словом. Адже любов жива, олюднена, то чи має поет звертатися до неї як до якоїсь речі?
М. Вінграновський будує образи на повторі тих самих або спільнокореневих слів: "У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову" ("Ходімте в сад"); "Ганьба! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!" ("Ніч Івана Богуна"). Оригінально використовується епітет - він вмонтовується в однотипні речення з порівнянням:
Вона була задумлива, як сад,
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад ("Вона була...").
Фольклорні компоненти вплітаються в поетичну мову спонтанно, з'являються ніби несподівано. Це може бути звичайний сталий епітет ("Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих" - "Квітень") або ж рядок з відомої пісні ("То мене несуть, ще й коня ведуть" - "Ніч Івана Богуна"). Є перегук з О. Пушкіним, зокрема з його "Пророком":
Повстань, пророче!
Твоя настала вже пора.
Творись в людей у дні і ночі
Глаголом правди і добра ("Пророк").
Поезія Василя Стуса якоюсь мірою передає настрої, характерні для прози І. Багряного, "Сибірських новел" В. Антоненка-Давидовича. Тут неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла та ін. 1
1 Див.: Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. - К., 1994. - Ч. 3. - С. 369.
В. Стус - поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдужі земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без'язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов'янізмів (днесь, тать, глас), насичує свої твори міфологізмами - переважно власними іменами (Волос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).
Як зауважує Ю. Шевельов, "співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в "падолі без'язиких сліз" 1.
1 Шевельов Ю. Трунок і трутизна. - С. 385.
Природно, що порівняння в поета-в'язня не дуже радісні: "і син біжить, як горлом кров біжить" ("Наснилося..."); "Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір" ("Гойдається..."). Те саме стосуєтьсяй метафори": "Як мені небеса болять, коли я їх не чую" ("За читанням Ясунарі Кавабати"). Поет полюбляє повтори - це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самого чути -
у цьому полі, синьому, як льон ("У цьому полі...").
Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, "острих обоюду", породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.
Поет виймав із пам'яті у свої твори рідкісні слова: щовб "круте верхів'я гори" ("Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб" - "Крізь сотні сумнівів"...), знебути "втратити", "перейти в небуття" ("Твоє життя минуло й знебуло" - "Твоє життя..."), басаманити "робити смуги" ("і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить" - "Гойдається вечора зламана віть..."), кушпела "збита пилюка" ("Шалена вогненна дорога кипить - взялась кушпелою" - "Гойдається...") та ін.
Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями - добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма - він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.
Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:
Найдовша з усіх доріг -
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць -
Таємниця твого обличчя ("Найдовша з усіх доріг...").
Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:
Скинь одежу свою.
Увійди
В річку рук моїх -
Уже літо,
Від джерела аж до моря
Замліває ріка, а над нею
Заметіль сонця шумить ("Скинь одежу...").
З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів - вечорів, забруднить - нить, опале - опали, весняне - полотняне, стежка - сережка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші "Я почну сповідатися...", з'являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися - радості, єдвабні - кульбаби, години - гнити, Тараса - радість і под. У разі необхідності поет використовує алітерації: "Гуркочуть брили грому в скалах" ("Біжить під зливою лошиця").
Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: "Був ясний день, як немовля" ("Був день..."); "Береза, як свічка в полі горить" ("Зеленим вогнем..."); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса; кликала мене, як та сурма; стерня, наче сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:
Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі ("Ти пахнеш...").
Порівняння входять і до складу метафор: "Зеленим вогнем береза, як свічка в полі горить" ("Зеленим вогнем..."); "Моя душа, немов тополя, Зазеленіла
Loading...

 
 

Цікаве