WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська мова у часи української державності і бездержав’я (Пошукова робота) - Реферат

Українська мова у часи української державності і бездержав’я (Пошукова робота) - Реферат

і "вічні" слова, які разом з поняттями, що їх вони позначають, дожили й до наших днів: безгосподарність, кумовство, самопостачання. У ранніх творах чимало макаронізмів - слів і граматичних форм, - що вживаються як російські, але насправді є ознакою слабкої освіченості носія цієї мови, наприклад: В мінє муж не знаїть, сколькі йому лєт. Це речення. Ще більше перекручених поодиноких слів: юринда, антанабиль індіхвиренція, кіньмитограф, бюрокрад, знізойдіть з подножки, дебьот-кредьот та ін. Дає про себе знати міський жаргон у таких, приміром, словах, як підлататися "поживитися", відповідальний жлоб, бузотьор і под. Не цурається В. Чечвянський і фольклору. Деякі його образки починаються казковими зачинами: "Жив собі та був собі - і не десь там за морями-лісами, а в нашій же таки республіці - молодий Ваня" ("Універсальність").
Одним із засобів творення гумору є імітація наукових визначень: "Базар - це місце, де ваша мама закуповує продукти, лісом називається загальне зібрання дерев, лугом - пленум трави й сіна, а полем - житлоплоща майбутніх французьких булок..." ("Деякі поради для початківців"); "Берег моря, або за морською термінологією "пляж" - штука дуже складна. Складається вона з голих людей, недопалків, битого шкла, недоїдків, шматків газетного паперу, морських ракушок і брудного піску" ("Стихія").
Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, зокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.
Після захоплення України Червоною Армією частина письменників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих В. Винниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. видав збірку "Стилет і стилос", у 1926 - "Гербарій", у 1939 - "Перстень Полікрата", у 1954 - "Площа", у 1959 - "Остання весна", у 1964 р. - "Серпень" та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, хоч він більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських поетів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку поетичну школу.
Є. Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його віршах трапляються ремінісценції з "Слова о полку Ігоревім", І. Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону синього не пощастило зачерпти. Руська земле! За шолом 'янем єси; І в новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки; ...І йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.
З неокласиками Є. Маланюка ріднить увага до всесвітньої історії. У його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Соломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, композитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровський, Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, Пенелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й "Джоконди усміх таємничий".
З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну, а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжне минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мистецтв) і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й тепер антична ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степова? Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як основи суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу:
Хай зникне ж скитсько-еллінська краса
На припонтійськім тучнім суходолі,
Щоб вільний Рим кордоном вперезав
І поруч Лаври - станув Капітолій.
Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:
Котилась Русь, як перекотиполе,
Чіпляючись останніх рубежів,
Де під орлами Риму виростали
Священним плугом ґотиків струнких
Навік опанцеровані народи.
Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неологізмів. І все ж вони в нього інколи трапляються. Це сколювати "обступати колом" (Хвилями околюють твій хрест), льотник "льотчик" (Льотник бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара "велика кістка", приходень "прихідько", меандр "вигин" та ін.
Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула і под. Наприклад:
То ж не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет - мотор! Поет - турбіна!
Поет - механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Майже "інженер людських душ"!
Трапляються в поета і полонізми (каварня, офірувати, кадлуб), а ще частіше церковнослов'янізми (гряде/грядете, довліє злоба, як древле, рцем, нарече, обречение). Церковнослов'янізми інколи вживаються як антоніми до буденних слів: страшне твоє життя, як житіє. Досить часто за звичаєм староукраїнської мови Є. Маланюк уживає пасивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі пасивні дієприкметники минулого часу: незнаємий, пригнічен, пооран.
Як колишній ад'ютант генерала Б. Тютюнника, Є. Маланюк знається на військовій термінології: клещі, лівий фланг, частини, бівак, гармата, дріт польового телефону і под.
Метафора у Є. Маланюка найчастіше пов'язана з різними періодами доби:
Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі...
А ніч - лунка безодня -
Дзвеніла зорями;
Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день.
Степова Еллада навіює поетові такіобрази, як завірюха херсонських вишень, Білі сосни колом під копулою неба зросли; Вже кров'ю кленів перші рани Позначив вересень в лісах.
Творчість Є. Маланюка позначена ненавистю до пригноблювачів. Тому в його поезії багато злих інвектив, спрямованих насамперед проти імперської Росії і "здрібнілих мікромалоросів", напр.:
Полуботок, Шевченко, Гоголь -
Здушить, скалічить, отруїть!
Не рицарство, не перемога,
А тільки зрада, підшепт, їдь;
Роздрібнене дощенту крушить
Закон життя. І де ж вогню
На вожденят вошиві душі,
На лицедіїв метушню,
На їдь продажної безради,
На яди дідичної зради.
На віковий коловорот
Хохлацьких ахів і глупот?
Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відродження:
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Як прийнято в українській поезії - материковій і діаспорній - Є. Маланкж уміє обігрувати в слові кольори:
Все далі висиха Синюха
Й линя її весела синь.
До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, належать також О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз. О. Ольжич - майстер українського вірша, обдарований епічним хистом. Як писав В. Державин, "належне ідейне й мистецьке сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури - ба навіть чималої обізнаності з передісторією та історією Європи" 1. Ольжич - борець. Він, як і Є. Маланкж, за сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його
Loading...

 
 

Цікаве