WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українська літературна мова післямонгольської доби (друга половина xiii — xvi ст.) (Пошукова робота) - Реферат

Українська літературна мова післямонгольської доби (друга половина xiii — xvi ст.) (Пошукова робота) - Реферат

переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов'янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов'янської на літературну українську мову).
Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких "красивостей". Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з'ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с?]тью бж?ью мы кн?зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно". Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: "Мл[с?]тью бж?ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ?лкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи". Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ?а хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]". Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: "Казими[р] божью мл?стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу..." Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: "са[м] алекса[н]дръ б?[ж]ю мл?[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]". Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: "Мл[с?]тїю бж?їєю. мы але?андръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи"; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: "Въ имЂ ?ц?а и сн?а и ст?го дх?а. тр[о]ица ст?аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ?азъ ра[б] вл?[д]кы моєго. іс?у х?а і? стєфа[н] воєвода бж?їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]".
Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: "А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ?[т] г?а б?а. и ?[т] прис?ты[х] и връховны[х] ап[ст?]лъ. и ?[т] тыі стыхъ и бг?оносны[х] ?цъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ?ними иже возъпишА на вл?[д]ку х?а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ".
Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.
Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства - течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов'язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. "Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мав грунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса" 3. У XVI ст. продовження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділяв князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Польщу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення народного костьола - церкви, незалежної від Риму з польською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновувалися социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно з її вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. "Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині" 4.
1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. - С. 10-11.
2 Там же. - С. 13.
3 Там же. - С. 19.
4 Там же. - С. 54.
Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож "єресі" мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови - а це була мова юридичних документів - у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.
Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов'янська мова.
Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов'янську 1. Занепад церковнослов'янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі "О jedno?ci Ko?cio?a Bo?ego" (1-ше вид. 1577 p., 2-ге - 1590 p.) писав: "За допомогою слов'янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов'янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом" 2.
1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очеркисловестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. - Пг., 1921. - С. 46.
2 Див.: Русская историческая библиотека. - СПб., 1882. - Т. 2. - Кн. 3.
Так, справді, церковнослов'янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: "Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть" (Виш.,
Loading...

 
 

Цікаве