WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Використання оповідних елементів у проповідях другої половини 18 століття (на матеріалі творів Івана Леванди) - Реферат

Використання оповідних елементів у проповідях другої половини 18 століття (на матеріалі творів Івана Леванди) - Реферат

В.Соболь, досліджуючи драму про бідного й багатого Лазаря, зазначає, що за численними свідченнями, євангельська притча – Слово Іоанна Златоустого про Лазаря – користувалася в народі величезною популярністю [13, 108]. Іван Леванда, беручи за основу сюжету своєї орації притчу про багатія та жебрака Лазаря ("Тако собирая себѣ, а не в Бога богатѣя. Лук.XII,21"), – не просто переказує її сюжет, а створює художній текст, насичений тропами, ампліфікаціями, риторичними фігурами. При тому сам автор стає співоповідачем, скажімо, радить, як слід було би вчинити багатієві. Елементами художньої оповіді насичено й інший твір проповідника зі словом на текст "Прискорбен бысть, бѣ богат зѣло" [11, 83 – 110]. Часто Леванда використовує біблійне порівняння багатого грішника, що не зможе втрапити до раю, з верблюдом, який не може пройти у вушко голки. Саме такий образ часто згадується і у творах барокових письменників, наприклад, у Антонія Радивиловського [14, арк. 291 зв. –296, арк. 368], Лазара Барановича [15, арк.257зв.] та ін. Використовує притчу про багатія та Лазаря і відомий сучасник Івана Леванди – Григорій Сковорода. Останній, намагаючись показати "зло всіх зол – сребролюбіє", подає образ багача як комплекс якостей свині, пса, змії, сирени і легіону бісів, не випускаючи з уваги й відомий біблійний афоризм, що легше верблюду пройти крізь вухо голки, ніж багатому втрапити до царства небесного (це питання подано у праці Л. Махновця "Сатира і гумор української прози XVI – XVIII ст." [16, 361]).

Інший новозаповітний сюжет, який був популярним у 17 столітті – сюжет апокрифічного Євангелія Никодима знаходив своє відтворення у проповідях Івана Леванди та інших священиків 18 століття (більш детально це питання розглянуто нами у статті "Сюжет про воскресіння Лазаря в ораціях Івана Леванди" [17]).

У творах Івана Леванди неодноразово відтворюється і притча про блудного сина. В одному з текстів подається лише натяк на цю притчу, коли насолоду гріха автор порівнює зі стручками, що ними ладен був харчуватися "младый блудник" [11, 310]. В орації "Древняя мимоидоша се быши вся нова" Іван Леванда, перераховуючи три джерела радості, з яких п'є серце тієї людини, що живе згідно з Євангелієм, називає насамперед взаємну любов Бога та оновленої вірою людини. Священик, говорячи про любов Бога до людини як до свого творива, зауважує, що ця "благородная тварь – человѣк, взявши в предводители врага своего, то есть грѣх, вдался было в великія опастности" [11, 143]. Цю думку Іван Леванда поширює переказом притчі про блудного сина, наголошуючи на тому, що цього мандрівника врятувало від "челюстей адовых" покаяння і звернення до Бога. Наведений приклад підпорядковується сюжетній лінії орації, яка, в свою чергу, повторює хронологію розташування подій у Святому Письмі. Слово "Отъиде на страну далече. Лук.XV,13", виголошене в неділю блудного сина 8 лютого 1764 року, повністю будується на цій притчі. Автор на початку говорить про користь оповіді для всіх розпусних та неслух'яних синів, але далі, пропонуючи тему, робить більш широке узагальнення: "Но как сумнѣваться правильно можно, не мы ли такіе сыны? Того ради, что есть отдаленіе от Бога, и не в сем ли бѣдном находимся мы состояніи, с помощію Бога, разсмотрим" [11, с.159]. Звичайно ж, Іван Леванда не обмежується цитуванням однієї притчі – для підтвердження своїх думок він використовує низку цитат зі Старого та Нового Заповітів. Принцип відображення, яким послуговується автор, схожий на розробку фабули зазначеної притчі у "Комидии притчи о блуднѣм сынѣ" Симеона Полоцького з метою відображення ідеї милості Божої [18, с.88].

Притчі, які зустрічаються в ораціях Івана Леванди в ролі оповідних прикладів, теж мають здебільшого книжне походження. На жаль, нам не вдалося встановити, з якого саме збірника притч здійснено переказ притчі про заздрісного та жадібного в проповіді Івана Леванди "Вземлет слово от Сердца их, да не вѣровавшие спасутся". Цей переказ використано автором як приклад сліпого поклоніння вигаданому богу: "Есть и между нами, есть не одна такая чета, которую нам древній представляет вѣк. Невѣдомо откуда добрый явился двум злым желателям чѣловек. Перваго имя: лакомый, другого: завистливый, а оба явленника своего почитали богом и поклонялись перед ним так, как кланялись язычники пред Аполлоном. Мнимый бог, на их поклоны заглядясь, такій обоим учинил обѣт: по прозьбѣ перваго дастся другому вдвое. Поклонники согласились, и паки ему поклонились. Но кто видал, чтоб просьбу лакомый начал, двойную добычу упуская в завистливые руки? А завистливому предложителю как было глядеть на сугубую корысть лакомаго молчаливца? Что ж поспѣло в решеніе трудности сей? Пожалуй, начал прозьбу завистливый: выдери мнѣ глаз, а за силу твердого обѣщанія твоего, выдерешь лакомому два" [11, 31–33]. Засуджуючи язичників, автор на підтвердження добирає матерію і з грецької міфології про давньогрецького бога Аполлона та "Ефесскую Артемиду".

Леванда здійснює добір матерії і з безпосереднім посиланням на того чи іншого давнього автора: "Не прячьте вы от нищаго полушки так, как Плиніем описуемая Елень скрывает правой рог для того, что есть в нем нѣкоторая лѣчебная сила. Инако не будет ли ругаться Христіанину язычник Сенека, который в книге о нравах, уроду, говорит, подобное есть лакомство человѣческое: ибо де, чего оно хочет, я не знаю" [11, 22].

Органічно вливаються в композицію промов і перекази історій-прикладів, своєрідних бувальщин, що застосовуються авторами на підтвердження тої чи іншої сентенції, доведення біблійних істин. Прикладом такого плану є використання так званої "повѣсти домашней" у "Слові в день св. пророка Іллі" Георгія Кониського: "В недавнее время был у нас в Могилеві, иностранец, учитель господских дітей, один из тєх, коих ученіе ядом невірія и нечестія растворено бывает. Он во время безведрія, подобнаго нынішнему, услышав сказующего, что в таком случаї надобно Бога молить и каяться о беззаконіях, с дерзским безстыдством отозвался: суетна, де, молитва, когда так заведен порядок натуры в самом созданіи міра: стужа и дожди потому у нас, что в других странах світа в самое сіе время жары и бездождіе". Сему новому мудрецу сдєлан был вопрос: Когда Бог заводил часы будущих времен, видєл ли тогда род человєческій, для коего создал и распределил времена, и не просто род человєческій, но и поступки их, добродєтели и злодіянія? Сліпаго Бога никакая философіія не пріемлет..." [19]. Не вдаючись до подання повного тексту, хочемо лише зауважити, що за допомогою введення образу вчителя-іноземця, який ставить під сумнів всемогутність Бога, автор одержав змогу у формі діалогу подати певні філософські сентенції, зробивши орацію сюжетною, а оповідь художньою.

Дмитро Чижевський, розглядаючи творчість св. Дмитра Туптала, наводить приклад того, яким чином проповідник "міг вдарити своїми проповідями по серцях": він перед очима царя Петра змалював картину бенкету „царя Ірода" з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує відомий сон Сковороди: „царство небесне" прийшло на землю, але там воно не знаходить собі місця: в царській „сокровищниці - ... узріло... многая багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз людських"; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в „прикази", там „судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляеть зло"; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою; пішло в церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків, голодних, засуджених судом, плачучих, „воздихающих",— „то видя, небесноє царство возлюбило на селі жити: ... сей покій мій, зді вселюся"[6, 285]

Loading...

 
 

Цікаве