WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у іі половині ХІХ століття (на основі рукописів трохима зіньківського) - Реферат

Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у іі половині ХІХ століття (на основі рукописів трохима зіньківського) - Реферат

Становлення норм вимови голосних та приголосних української літературної мови у іі половині ХІХ століття (на основі рукописів трохима зіньківського)

Орфографічна норма у часи Трохима Зіньківського ще не була сформована. Правописне питання – предмет обговорення письменників і науковців ХІХ століття. Адже у цей період не було встановлено єдиної правописної системи і правопис "був, як правило, справою приватною. Кожна людина мала і використовувала неписане право на власний правопис або й на кілька відмінних правописів..." [21, 19].

Так, у Котляревського та інших письменників початку ХІХ ст. – фонетико-етимологічний правопис: "держаться вони правопису церковнослов'янського, але пристосованого до нашої вимови" [8, 290].

У 1818 році у Петербурзі вийшла перша граматика нової української літературної мови – "Грамматика малороссийского наречия, или Грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями" Олексія Павловського. Цей близький до фонетичного правопис не прийняв Михайло Максимович: "нашей малороссийской правописи не должно, да и нельзя уже быть простою, внешнею копировкою звуков языка буквами" [11, 121]. Максимович запровадив етимологічний правопис, визначивши його критерії: "...необходимо, кроме исторической своей стихии, выражать более или менее внутренние, этимологические законы и свойства нашего языка" [11, 121]. Максимович прагнув зберегти давнє історичне написання слів, відшукуючи для цього старослов'янські корінні літери і ставлячи над давніми голосними о, е, які перейшли в і, "дашки". Володимир Науменко назвав цей правопис компромісним: "...коли в школі і у всій освіті на Україні була тільки російська наука, то здавалось Максимовичеві, що буде зручніш українцям читати друковане на своїй мові, коли вони побачуть ті-ж самі літери, що і в російській книжці, вимовляючи тільки по-своєму, а росіянам буде зрозумілим надруковане по-українськи, бо вони будуть текст читати, наче російський" [12, 5-6].

У сорокових роках ХІХ ст., згруповані навколо Григорія Квітки-Основ'яненка харківські письменники, незадоволені наявними правописними системами (Котляревського, Максимовича) у своїй письменницькій практиці намагалися встановити правопис "виключно на фонетичній основі" [2, 16].

Засадничий принцип фонетичного правопису сформулював Науменко: "кожна літера мусить послідовно означати те, що чується вухом" [12, 4]. Цього ж правила дотримувалися і укладачі "Русалки Дністрової" (1837) : "Пиши – як чуєш, а читай – як видиш" [20, 148].

З 1856 року прихильником фонетичного правопису став Пантелеймон Куліш. Він ґрунтуючись на правописі Павловського, провів правописну реформу, створивши "кулишівку". На неї опирався правопис "Малорусько-німецького словаря" Євгена Желехівського та С.Недільського (1882-1886), який Олекса Горбач назвав "Рішучим виломленням з упертої колії тодішнього галицького етимологічного правопису" [3, 112].

З наукового погляду найкращим і найточнішим серед правописів "і був і є" [8, 296] правопис, розроблений членами Київської "Громади", запроваджений Михайлом Драгомановим у 1877 році, який називали герцоговинкою [12, 7], або драгоманівкою. Науменко охарактеризував його як "самий послідовний фонетичний, через те, що він найбільш дає гарантію грамотного писання" [12, 7]. Адже "драгоманівка" побудована за принципом: одному звукові відповідає одна літера. Тому з алфавіту були вилучені букви, які передавали два звуки: щ, я, ю, є, ї. Кожна з йотованих буквзамінювалася двома літерами (своїми основними елементами), до складу яких входили або латинська буква j, або м'який знак.

Проте через свою незвичність цей правопис не засвоївся українцями, хоча на ньому видавалися книги (у Женеві), часописи (у Львові). У своїй письменницькій практиці до нього у другій половині 1888 року звертався і Трохим Зіньківський, пізніше повернувшись до "кулішівки".

"Кулішівка" урядовою постановою 1876 року була заборонена. Натомість уведений правопис, який "не одступав би од російської вимови букв" [8, 293]. Такий правопис здобув назву "єрижка" ( від запровадженої у ньому букви ы – єри), згодом його назвали "ярижкою". Цю зміну в назві пояснював Кримський: "...слово "ярижка" мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене" [8, 293].

Отже, протягом ХІХ ст. на Україні йшов процес вироблення й установлення правописних норм. На землях Наддніпрянщини й Наддністрянщини змінювалися чи одночасно існували дві правописні системи: етимологічна (у її варіантах: правопис Максимовича, ярижка) та фонетична (правопис Павловського, видавців "Русалки Дністрової", "кулішівка", "желехівка", "драгоманівка"). На Галичині між прихильниками цих систем - фонетиками і етимологами - йшла боротьба "така-ж гостра, як колись була в Московщині між православ'ям з двохперстним і трьохперстним хрестом" [12, 6].

Елементи зазначених правописів у більшій чи меншій мірі наявні в орфографії Зіньківського. Епістолярій митця, його "Граматика", рецензії на "Граматику Науменка", на переклад Ніщинським Гомерової "Одісеї" свідчать про наукові підходи дослідника до встановлення норм українського правопису, про те, що митець надавав перевагу фонетичному принципу, який разом з морфологічним складає основу української орфографії. Фонетичний принцип реалізується у системі вокалізму і консонантизму. Розглянемо її у мові рукописів Зіньківського.

Вокалізм

Реалізація голосних а, о, у,е, и, і в цілому віповідає їх вияву в сучасній українській мові: Академію, Одесу, угоду ( Книжка, що взяв Басин, передана Голиковському, приємнику Басина, бачив уже оддрукованими послідні листки, скоро мусить вийти [7, 38225- 1886]. Проте наявні деякі відхилення від норм сучасної літературної мови.

1. Голосний а

З етимологічним а зафіксовано прикметник жаден [7, 45189]

(жадній [7, 45261], жадноі [7, 45218], жадної [7, 10]. Таке написання слова наявне й у словнику Грінченка [17, 470], й у Граматиці Сімовича [16, 207].

2. Голосний о

а) Перехід о, е в і в новому закритому складі.

Письменник не завжди відображав зазначене чергування: рідкость[ 7, 45263], сьогобочніj[7, 38209], листов [7, 38211], дословно [7, 38230]. Таке написання має архаїчне забарвлення, адже ще Павловський у закритих складах передавав звук, що походить з давніх о, е , ь через і. Послідовно використовували і для передачі і з о та е йвидавці "Русалки Дністрової ".

У відкритому складіписьменник зберігає етимологічний о у лексемах, в яких у сучасній літературній мові за аналогією до інших форм цих слів вживається секундарний і:

а) жонота [7, 170.543], (хоча: жінкою, жінота [7, 115], наконець [7, 45245], безконечно[ 7, 45225].

У закритих складах у Зіньківського виступає і: покінчити [7, 45216], скінчиться [7, 38215].

б) дождався [7, 45239].

У сучасній літературній мові у префіксах до, по за аналогією "міг виникати звук і з о й перед двома приголосними, що стояли на початку кореня, після яких і між якими не було редукованого" [7, 158].

в) зопсуття[7, І.33445], зо мною [6, 10]. Але: зібратися [7, 38193],[7, 38221а].

У сучасній літературній мові "аналогія поширилася також і на префікси та прийменники з секундарним о, який розвинувся з ъ , або й у позиції після кінцевого префіксального приголосного, після якого жодного голосного не було: зо, ізо, обо, надо, подо ( із съ,из,надъ,подъ) [1, 158].

Секундарнеі

Москівською [7, І.33445], москівський [7, І.33445,4]. Хоча: помосковщення [7, І.33445], московські, московських [6, 28].

У сучасній літературній мові о не змінюється на іу звукосполученні ов між приголосними [4, 134].

б)Перехід о в у

Етимологічне о

а) збереження у дієслові давнього суфікса –ова- : зімовати [7, 45261], порадовати [7, 45246], столовався [7, 45186], надруковати [7, 38176], здивовало [7, 45195,]хоча дивуватися [7, 38218], формирувать[7, 38221а]. Віддієслівний іменник: толковання [7, 45195].

Суфікс –ова- був поширений ще в першій половині ХІХ століття, лише в другій половині цього століття за аналогією з формами теперішнього часу на –ую, його замінив суфікс –ува- [5, 301].

б) збереження прикметникового суфікса –оват-: виноватий [7, 45238], маловато [7, 45238].

Суфікс –уват-, як свідчать автори "Історії української мови: Фонетика", - явище пізнішого часу [5, 301].

3. Голосний у

Наявний один приклад орфографічної передачі нескладотворчого голосного []буквою у: поуз [7, 45231].

Василь Сімович указував, що орфоепічно після голосних приголосний в перейшов в у [17, 42].

4. Голосний е та його історичні зміни

Loading...

 
 

Цікаве