WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Північне Приазов’я як об’єкт ареального дослідження - Реферат

Північне Приазов’я як об’єкт ареального дослідження - Реферат

Значну роль у формуванні як етнічного складу Північного Приазов'я, так і творення його діалектного континууму відіграли болгари.

Після підписання Одринського миру десятки тисяч болгар кинули свої землі й емігрували до Румунії, Бессарабії та у таврійські степи. Існує теорія про одночасність переселення болгар на територію Північного Приазов'я.

Болгарська переселенська хвиля 1861 – 1863 рр. мала два потоки, які збіглися у часі. Перший з них був спрямований з Бессарабських болгарських колоній, які за Паризьким договором 1856 р. відійшли від Росії до князівства Молдавського. Причинами цього переселення був конфлікт болгарських колоністів з урядом князівства, активна позиція Росії та економічна необхідність. Усього бессарабських болгар прибуло на територію краю 3,5 тис. сімей (17,5 тис. осіб). Вони заснували тут 34 колонії [10, 20].

Окрему компактну групу утворили таврійські болгари, що мешкають нині на території сучасної Запорізької області (Якимівський, Бердянський, Приазовський, Приморський райони) в селах і містах: Андрівка, Луначарське, Полоузівка, Софіївка, Трояни, Банівка, В'ячеславка, Гюнівка, Зеленівка, Інзівка, Коларівка, Лозуватка, Мануйлівка, Маринівка, Нельгівка, Преслав, Петрівка, Радолівка, Райнівка, Богданівка, Ботево, Ганнівка, Гірсівка, Димитрівка, Дунаївка, Миколаївка, Надеждине, Степанівка Друга, Строганівка, Велика Тернівка, Вовчанське, а також у с. Федорівка Мелітопольського району. У створенні цього другого за розміром етнічного простору беруть участь також міське населення Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ та українські, російські, гагаузькі та албанські селища, в яких мешкає частина болгар.

Мова болгарських предків залишилася такою, якою вона була на той момент у Східній Болгарії, – народною, діалектною. В умовах України існують болгарські діалекти, проте мова українських болгар зазнає дисимілятивного впливу інших мов – насамперед української та російської. Дослідники болгарської говірки на теренах Північного Приазов'я виокремлюють її варіанти: шуменський діалект (його носії проживають у с. Богданівка та с. Степанівка Приазовського району, а також у с. В'ячеславка Приморського району), чийшийський діалект (Преслав, Інзівка, Банівка (стара назва – Горна Банувка), Маринівка (Долна Банувка), Зеленівка, Манойлівка, Петрівка), фракійський діалект (Трояни, Лозуватка (стара назва – Долен Вайсал і народна назва – Циганский Вайсал)).

Разом з бессарабськими болгарами на території Північного Приазов'я з'явилися представники й інших етносів – албанці, молдавани, гагаузи. Албанці, вихідці з бессарабського села Каракурт заснували в Бердянському повіті 3 селища – Девненьке, Гамовка, Георгіївка, а молдавани оселилися переважно в Дунаївці та Єлизаветівці. Гагаузи разом з болгарами стали сусідами в с. Волканешти, Олександрівка, Дмитрівка та інших.

Таким чином, мова українських болгар у Північному Приазов'ї – етнічний острівний діалект (ідіоми, ізоглоси, страти), який існує у відриві від основного (материкового) масиву її поширення понад 180 років – з часу масових переселень з Болгарії, викликаних російсько-турецькими війнами в 1-шій половині ХІХ ст. Її подальший розвиток у нових умовах невід'ємний від процесів, характерних для мови болгарського населення України загалом.

Царський уряд постійно займався питаннями заселення території. Початком можна вважати дії Катерини ІІ, яка видала Указ Сенату про переселення на землі Азовської та Новоросійської губерній за власним бажанням 24 тис. економічних селян, а також 26 тис. кріпаків. Такі дії мали насамперед політичне підгрунтя.

З 1768 р. до 1783 р. кордон між Росією і Кримом становила так звана Дніпровська лінія, яку було споруджено між Дніпром і Азовським морем по річках Конка і Берда. З приєднанням до Росії Криму (1783 р.) південноукраїнські степи були повністю звільнені від турецько-татарського панування і стали масово заселятися вихідцями з Правобережної, Лівобережної і Слобідської України та Росії [8, 109]. У 1785 р. було прийняте рішення щодо переселення до рекрутів, що проходили службу в Катеринославському намісництві і Таврійській області, їх дружин, а також церковнослужителів [10, 13].

Про пильну увагу уряду до проблем заселення вільних земель свідчить також Іменний Указ Олександра І, в якому було вирішено відібрати до казни землі, надані поміщикам, які не були заселені за певний період тощо.

У 1802 – 1820 рр. представники секти духоборів – головним чином росіяни, з Тамбовської, Курської, Пензенської та інших губерній, заснували на правому березі р.Молочної дев'ять поселень, а в 1822 – 1826 рр. російські переселенці-молокани (ще одна секта) з Тамбовської та Астраханської губерній утворили у Північному Приазов'ї три села – Новоспаське, Астраханку, Нововасилівку.

Важливий етап у заселенні досліджуваного ареалу припадає на 1840-ві роки, коли більшість духоборців була виселена урядом на Кавказ, а їх села дозаселені селянами Курської, Орловської, Воронезької, Тамбовської, Катеринославської губерній.

Дозаселення у 1860 – 1863 рр. було складним процесом, у якому перепліталися і економічні, і внутрішньополітичні, і міжнародні фактори. Крім того, етнічна мапа Північного Приазов'я вказує на наявність тут білорусів, поляків, чехів, євреїв, кримських татар та інших.

Таким чином, територія Північного Приазов'я має чіткі хронологічні рамки свого творення як поліетномовного континууму і окреслюється межами: схід – лінія Маріуполь – Бердянськ, захід – лінія затока Сиваш – Асканія Нова – Каховка, північ – лінія Каховка – Сірогози – Калинівка – Матвіївка – Новобогданівка – Молочанськ – Токмак – р. Молочна – Верхній Токмак – Обіточне – Андріївка - Берестове, південь – узбережжя Азовського моря. Зазначимо, що поділ досить умовний і потребує більш ґрунтовного дослідження, а тому з часом межі можуть бути виділені іншими пасмами ізоглос чи іншими географічними координатами тощо.

Маємо визнати, що дійсно формування північноприазовських говірок пов'язується безпосередньо із становленням степового говору південно-східного наріччя української мови. Окреслюючи територію цього говору, Ф.Т. Жилко зазначає: "На південь від середньонаддніпрянських, полтавських і слобожанських говірок поширені великі масиви степових говірок. Північну межу ареальних елементів степових говірок можна визначити умовною лінією: Кіровоград – Дніпропетровськ – Красний Луч (АУМ, т. І, карта № 388; т. ІІІ, ч. 1, карта № 144). До типу степових говірок належать кубанські говірки (Краснодарський і Ставропольський краї)" [5, 26].

В українській діалектології та лінгвістичній ареалогії питання виділення наріч української мови, складу її говорів, в тому числі й зацікавленість північноприазовськими говірками вже мають деяке наукове обґрунтування, але залишаються і досі недостатньо вивченими.

Так, достатньо відомими і загально сприйнятими є традиційні погляди стосовно проблеми розмежування українських наріч. Стосовно південно-східного наріччя та його ареальних утворень дослідники досягли спільної точки зору щодо однорідності та значної знівельованості: воно не має такої діалектної розпоширеності та строкатості, що є особливо характерними для двох інших наріч.

Відомо, що всю ареальну систему української мови К. Михальчук поділяв на три наріччя: 1) південно-східне (українське, за його термінологією), 2) північне (поліське) та 3) південно-західне (червоноруське, або русинське). Ф.Т. Жилко, розглядаючи структуру ареальних систем мови і згадуючи про перші дослідження східнослов'янського мовного ландшафту, справедливо підсумує: "На карті К. Михальчука зображено групи діалектів (наріччя), підгрупи діалектів (різноріччя) і діалекти (говори) в аспекті тодішніх молодограматичних концепцій" [6, 89]. Пізніше, звернувши увагу на попередні дослідження, І. Зілинський обґрунтує правомірність поділу ареального континууму української мови на дві групи діалектів – північну та південну, а вже в останній виділить дві підгрупи: південно-західну та південно-східну. Саме південно-східну групу дослідник визначить як "суцільний ареальний масив" [5, 21], яка у синхронічному вимірі "становить певною мірою наддіалектне утворення" [9, 17].

Loading...

 
 

Цікаве