WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Відображення культури у лексичному складі мови - Реферат

Відображення культури у лексичному складі мови - Реферат

Людська мова виконує три основні функції: соціальну функцію спілкування, семіотичну функцію презентації явищ різної природи і когнітивну функцію формування думки. Відповідно таке розуміння культури відображає її соціальний характер, акцентує на її релятивній, знаковій природі, а також враховує той факт, що явище такої природи повинно відображатися у когнітивних структурах індивіда.

Ми беремо за основу семіотичне (знакове) розуміння культури, при якому всі її формальні прояви, включаючи мовленнєву діяльність, відсилають носіїв цієї культури до системи притаманних їй значень. При цьому вважаємо, що конвенціональні культурні значення, з одного боку, кристалізуються у процесі соціальної практики, а з другого, відображаються у ментальній реальності носіїв культури і зумовлюють інтерпретацію індивідами навколишньої дійсності.

Усі дослідники культури визнають виключну роль мови у структурі цього складного явища. Значний внесок у проблему вивчення взаємодії мови та культури зробили представники когнітивного підходу. Зокрема, В. фон Гумбольдт вперше систематизував уявлення про мову як картину світу, що було поштовхом до подальшого формування розвитку багатьох теорій, включаючи теорію лінгвістичної відносності [10, 39 - 40].

Усі ці теорії базуються на положенні про те, що мова забезпечує категоризацію мислительної діяльності, а остання у свою чергу, категоризацію світу, який сприймає і в якому діє індивід.

Аналогічна думка прослідковується у філософських поглядах Е. Канта про те, що людський інтелект є могутнім інструментом, що дає можливість людині структурувати безладний всесвіт. Приклавши кантіанські категорії до розуміння мови, Е. Касирер зробив висновок про те, що „мова не просто „копіює" даний об`єкт; вона втілює нематеріальне відношення, яке завжди є у нашому сприйнятті об`єктивного"[5, 158].

У теорії лінгвістичної відносності найбільш експліцитне вираження знайшло положення про тісний зв`язок мови і дійсності. Прологом до цієї теорії можна вважати праці американського антрополога Ф. Боаса. Він вперше присвятив свої дослідження не стільки співвідношенню мови і структури думки, скільки співвідношенню мови і культури як системи переконань і цінностей [3]. Він твердив, що неможна зрозуміти іншу культуру без дослідження її мови: „ ... знання мов слугує важливим поводирем до повного розуміння звичаїв і вірувань людей ... , у чистому вигляді лінгвістичне дослідження є невід`ємною частиною скрупульозного дослідження психології народів світу" [4, 52].

Другим важливим положенням, яке заклало основи культурного релятивізму, стало твердження Ф. Боаса про те, що кожна досліджувана культура повинна бути зрозумілою в її власних термінах, а не в системі координат дослідника, що є носієм іншої культури. Ця думка була потім переформульована К.Пайком [16] і поклала початок емічному (зсередини) і етичному (ззовні) підходам до вивчення явищ культури.

Підхід, запропонований і розроблений Ф.Боасом, одержав подальший розвиток у працях Е.Сепіра та Б.Уорфа. Теорія лінгвістичної відносності була висвітлена і критично оцінена у багатьох дослідницьких роботах. Її класична позиція інтерпретується як намагання зв`язати дві статичні сутності: мова і мислительний образ [21, 75].

Підкреслюючи зв`язок мови і культури Е.Сепір писав, що із усіх аспектів культури мова була першою і в своїй досконалості стала передумовою для розвитку культури у цілому [17, 155]. При цьому Сепір підкреслював важливість ролі особи у культурі і вірив у „світ дискретних індивідів, зокрема єдиної і цілісної культури" [19, 141].

Особливим внеском Б.Уорфа у теорію лінгвістичної відносності була його увага до співвідношення мови і картини світу. Саме поняття картини світу трактується ним по- різному. Одне із тверджень полягає в тому, що структура будь - якої мови містить у собі теорію структури світорозуміння відповідного народу. Тому метою лінгвістичного аналізу для нього був опис картини світу. „Кожна мова являє собою велику модель - систему, що відрізняється від інших, в якій існують культурно визначені форми та категорії, за допомогою яких особа не лише спілкується, але й аналізує природу, помічає або ігнорує відношення і явища, направляє свої роздуми і будує світ своєї свідомості " [23, 252].

Усі три теорії - Ф.Боаса, Е.Сепіра та Б.Уорфа - об`єднані 1) когнітивним розумінням культури як мислительного конструкта; 2) теорією мови, яка розглядає її поза дихотомією „мова - мовлення" як абстрактну систему залежностей мовних одиниць; 3) увагою до статичних аспектів взаємовідношень мови і культури, коли мова представлена як відображення об`єктивної, найчастіше фізичної і соціальної, реальності. Для розуміння природи культурного компонента лінгвістичного значення необхідно враховувати, що „будь - які дві мови не є настільки схожими, щоб їх розглядали як представників однієї і тієї ж соціальної реальності. Світи, в яких живуть різні суспільства, є різними світами, а не одним і тим же світом, яким дають різні ярлики" [18, 162].; „мови не сегментують по - різному одну і ту ж картину світу, так само якби різні мозаїки були б вирізані із одного й того ж полотна..." [11, 252]. У наведених висловлюваннях є два факти: згадка про категорію оцінки та твердження про те, що носії різних мов володіють різними картинами світу, тобто різними культурами, які повинні досліджуватися і описуватися за допомогою їх власних термінів, а не у порівнянні з іншими картинами світу, тобто з іншими культурами.

Культурний компонент лінгвістичного значення має індексальний характер і відноситься до системи цінностей досліджуваних культурою через культурні пресу- позиції - моделі уявлень культури у тому вигляді, в якому вони відображаються і передаються через мову [4, 63].

У такому ракурсі гіпотеза лінгвістичної відносності розвивається у новому аспекті. Природа значення при цьому розглядається таким чином: дві мови можуть „кодувати" одні і ті ж прояви дійсності, використовуючи різні семантичні концепти. Ці семантичні відмінності відображають відмінності у культурі і в той же час зумовлюють когнітивну категоризацію світу [9, 7].

Визнання того, що існують значні кореляції між вокабуляром і пріоритетами суспільства стало спільним місцем у лінгвістичній теорії. Комуніканти дають назви важливим сутностям і явищам в їх фізичному і соціальному світі. Одержавши назви, ці сутності і події, у свою чергу стають помітнішими у культурному плані [4, 49]. Відповідно, лексичні варіації відображають культурні відмінності і являють собою безцінний інструмент вивчення культури і суспільства [24, 19].

У будь - якій мові є слова, що відображають важливі для суспільства поняття, і відсутні слова, які позначають поняття, що не є суттєвими, тобто існує так звана „безеквівалентна лексика".

Увагу дослідників у галузі лінгвокраїнознавства традиційно привертали слова, що позначають реалії, властиві тій чи іншій країні і культурі, такі як географічні назви, назви національних страв, позначення традицій і соціальних інститутів, що не мають аналогів в інших країнах [25, 2]. Увага до лексичних одиниць такого типу зумовлена, з одного боку, їх роллю у презентації культурних ідей, явищ, артефактів нації, а з другого, в їх верифікації. Більшість подібних одиниць позначають дискретні фізичні сутності і прослідкувати їх зв`язок з певною культурою дуже легко. Проте більш важливим є „те, що належить до матеріальної культури, соціальних ритуалів та інститутів, співвідноситься з людськими цінностями, ідеями, взаємовідношеннями, способом мислення про світ і власне життя у ньому" [25, 2].

Loading...

 
 

Цікаве