WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Фразеологічні і пареміологічні парадокси у прозі І.Нечуя-Левицького та Г.Квітки-Основ’яненка - Реферат

Фразеологічні і пареміологічні парадокси у прозі І.Нечуя-Левицького та Г.Квітки-Основ’яненка - Реферат

Фразеологічні і пареміологічні парадокси у прозі І.Нечуя-Левицького та Г.Квітки-Основ'яненка

Парадоксальність як особливість людського мислення, знаходячи втілення в оксиморонах, парадоксальних висловлюваннях, творах із парадоксальним змістом, проявляється майже в усіх літературно-поетичних епохах. Парадоксальні висловлювання зустрічаємо як у творах за часів античності, так і в імпресіоністському, постмодерному художньому дискурсах. Отже, ці вислови можна вважати загальновживаним мовним засобом. Проте численні спроби аналізу парадоксальних висловлювань мовознавцями (Г. Семен, Е. Різель, В. Одинцов, О. Щербина, М. Маковський, О. Лосєв, В. Ужченко, В. Мокієнко, О. Шмельов, О. Cеліванова та ін.) не дають всебічно обґрунтованої картини цього питання.

Набуває актуальності проблема визначення мовних засобів реалізації парадоксу не тільки на рівні мови [10], а й із проекцією на художнє мовлення. З позицій цих орієнтирів можна розглядати явище парадоксу в мовній палітрі прози І. Нечуя-Левицького та Г. Квітки-Основ'яненка. Розмаїття граней художньої творчості цих авторів є об'єктами досліджень лінгвістів, однак контрастивний аналіз мовних засобів вираження парадоксу в прозаїчних творах цих письменників не був об'єктом окремої статті.

Метою роботи є аналіз функціональних різновидів парадоксальних паремій і фразеологічних одиниць (ФО) у прозі І. Нечуя-Левицького та Г. Квітки-Основ'яненка. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: розкрити зміст поняття парадокс, скласифікувати парадоксальні паремії та фразеологізми на основі їх функціональних особливостей, виокремити і проаналізувати найтиповіші функціональні групи парадоксальних паремій та ФО у площині мистецького світу І. Нечуя-Левицького ("Кайдашева сім'я", "Дві московки", "Баба Параска та баба Палажка", "На Кожум'яках") та Г. Квітки-Основ'яненка ("Солдацький патрет", "Сватання на Гончарівці", "Пархімове снідання").

Зауважимо, що в давньогрецькій філософії стоїків термін парадокс позначав химерну, оригінальну думку, яка суперечить здоровому глузду. Вчені-стоїки використовували його з метою позначення оригінальності поглядів. Популярності терміна сприяв трактат Цицерона "Парадокси". Подібно до стоїків римський оратор і філософ звернувся до парадоксів тому, що вони вражали слухачів своєю новизною [17]. Парадокс у той час відповідав прагненню до ясності, майже математичній точності та стислості під час трактування загальних положень філософії, етики, моралі. У значенні незвичайного, оригінального судження, яке вражає своєю новизною і суперечить загальновизнаному, слово перейшло в новітні мови.

Спостереження давніх філософів над мовою сприяли висновкам щодо існування тропів та схем, фігур. Аристотель нараховував понад 40 таких схем, які ґрунтовно вивчалися Цицероном та Квінталіаном. У давніх дослідників зустрічаємо значну кількість суттєвих зауважень щодо мови. Цицерон, наприклад, порівнював мудрі думки із покладами солі, з яких добувають її для того, щоб розсипати там, де це необхідно [18, 7].

Розглядаючи фігури в поетиці та риториці, А. Горнфельд зауважує, що давні ритори виокремлюють парадокс як фігуру мовлення. Німецькі системи відносили парадокс разом із іронією, антитезою до фігур, що зупиняють увагу на окремій думці, трактуючи його як сполучення непоєднуваних понять із глибинним зв'язком [1, 339].

На думку зарубіжних дослідників, парадокси дають змогу людині потрапити в інший "реальний" світ ідей [19, 28].

Парадокси використовують як доведення неспроможності людського розуму осягнути істину, розглядають як інтелектуальні тупіки, із яких неможливо знайти вихід. Протиріччя в мисленнєвій діяльності "допускаються як певна межа, кордон, за який мислення не в змозі перейти та який свідчить про його слабкість та безсилля" [7, 228]. Однак ми підтримуємо думку, що парадокс відображає реально існуючі протиріччя або письменник зумисно поєднує суперечливі поняття з метою досягнення певного ефекту. Парадокс категорично не є свідченням слабкості нашого мислення, а навпаки, від підкреслює його силу [11, 82].

Використання парадоксу є релевантною рисою ідіостилю багатьох письменників. Істина вверх дном, гімнастика розуму на міцно натягнутій мотузці понять, загальноприйнятих суджень та штампів, становить собою засіб вираження своїх поглядів тощо [2, 339].

Парадокс як певна словесна композиція і фігура мови використовується в різноманітних функціональних стилях. Тому науковці наголошують на необхідності вивчення парадоксу з метою виявлення його стилістичних функцій [11, 80].

Зокрема, Г. Семен розглядає взаємозв'зок понять "літературний парадокс" та "парадокс як фігура мови", наголошуючи на їхній нетотожності [11]. Подекуди парадокс досліджують поряд із крилатими висловами збирачі мовних засобів комічного [16, 146]. Науковці черкаської лінгвістичної школи вважають, що парадоксальність певних висловлювань як мовних продуктів передусім випливає із семіотичної природи мови як системи довільних символів. "Мовні парадокси ґрунтуються на функціональних особливостях природної мови та не пов'язні з науковою картиною світу, а лише з досвідом мовців. Поєднання мови з її концептуальними (когнітивними, психічними та ін.) засадами створює мовний парадокс" [10, 186]. Автори Енциклопедії української мови під парадоксом розуміють фігуру мови, твердження, що містить у собі, на перший погляд, внутрішню суперечність, логічну несполучність, тобто одна частина речення ніби заперечує іншу, і взагалі судження, що навмисно різко розходиться із загальноприйнятими уявленнями [14, 423].

Таким чином, ми дотримуємося думки, що парадокс – словесна композиція, якій притаманні такі риси: наявність алогізму чи суперечності; одночасна реалізація відношень контрасту і тотожності; узагальненість; несподіваність у визначенні відомого і звичайного. Прийом парадоксу – це алогічний зв'язок двох частин одного чи кількох висловлювань, за допомогою якого об'єднуються суперечливі поняття, спростовуються загальноприйняті погляди та уявлення.

Спостереження над явищем парадоксу дає змогу констатувати, що однією з найпоширеніших сфер парадоксу є пареміологічна та фразеологічна підсистеми мови [13; 4; 10]. Оскільки найвищий рівень символічності, інформативна імплікованість, експресивність багатьох паремій і фразеологізмів, поєднуючись із їхньою етимологічно затемненою мотивованістю або немотивованістю взагалі, є оптимальними чинниками створення пареміологічних і фразеологічних парадоксів.

Мовознавці кваліфікують парадоксальність сполук фразеосистеми як каламбур [12, 124]. В. Розенталь і М. Теленкова трактують каламбур як фігуру мовлення, яка визначається "в гумористичному використанні багатозначності слова чи звукової подібності різних слів" [8, 85].

В. Санников дає таке визначення каламбуру: "Каламбур – жарт, заснований на смисловому об'єднанні в одному контексті або 1) різних значень одного слова, або 2) різних слів (словосполучень) тотожних за звучанням (синонімів), або 3) різних слів (словосполучень) подібних за звучанням (паронімів), або 4) псевдосинонімів, або 5) псевдоантонімів" [11, 59].

Автори Енциклопедії української мови дають доречніше, на нашу думку, визначення каламбуру: "Каламбур (франц. calembour – гра слів, – різновид гри слів, що полягає в обіграванні близькозвучних або однозвучних мовних одиниць із різним значенням" [14, 226].

Умовою, що забезпечує каламбуру успіх, є непередбаченість того чи іншого елемента в ланцюжку мовлення, тобто адекватний ефект раптовості: одночасно читач усвідомлює два значення, одне із яких чекав.

Установлення семіотичної природи парадоксу випливає насамперед із когнітивної та психічної здатності людини створювати знакові засоби, смислові зв'язки між складниками яких не відповідають наявній картині світу і демонструють суперечливість буквального і фігурального способів позначення. Така здатність людської свідомості ґрунтується не тільки на екстраординарності, нестандартності мислення, а й на гомоморфізмі співвідношення ментального лексикону, фіксованого в мові, і концептуальної системи – натомість каламбур, на думку дослідників, не є "природним явищем" [10, 187], а лише інтенційно зумовленою словесною грою.

Loading...

 
 

Цікаве