WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі - Реферат

Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі - Реферат

Утім, і в працях багатьох інших мислителів тієї доби знаходимо підтвердження цим думкам. До них належить історіософічна рефлексія польського вченого М.Здзєховського, професора університетів Ягеллонського та Стефана Баторія, а в 1925 – 1927 рр. ректора віленського навчального закладу. Риси катастрофізму спостерігаємо в його пізній творчості, яка почалася в 1918 р. Межею тут постає більшовицька революція та бурхлива на неї реакція вченого, який побачив у цьому факті смертельну зовнішню загрозу для європейської культури. Здзєховський підкреслював культурну чужість хвилі революції, що насувалася зі сходу, про що свідчить часто вживаний ним термін „панмонголізм", а також наголошення на деструкційній ролі євреїв (що не означало однак у випадку з ученим расових упереджень). Але одночасно – що пов'язує пізню катастрофічну рефлексію з більш ранньою творчістю Здзєховського – є це, на його думку, одночасно внутрішньою загрозою: загроза стала такою небезпечною через внутрішню слабкість європейської культури, яку мучила грізна хвороба.

Здзєховський був глибоко релігійним мислителем. Ця релігійність позначалася в опозиції до всяких спроб раціоналізування віри, її відзначав також песимізм (не без впливу Шопенгауера), переконання в тому, що зло зосталося навічно вписане в Буття, в людську натуру. Здзєховський вважав, що культура, оперта на фундамент віри та авторитет церкви, оберігає перед наслідками цього зла, обмежує його дію, позбавлена ж цієї підпори, стає занадто слабка, щоб ставати перепоною наростаючій деградації духовного світу, матеріалізації життя. Він проникливо бачив загрозу, більше – не шукав ліки на комунізм в націоналізмі, не вважав також, що здобута незалежність розв'яже польські проблеми. Катастрофічні візії Здзєховського зібрані в двох томах: „Європа, Росія, Азія" (1923) та „Перед обличчям кінця" (1937). Їх творець залишався, незважаючи на пошану, що його оточувала, високі звання, які йому присвоювали, самотньою постаттю і – як писав Мілош – анахронічною в своїй епосі. К.Ґурський пише: „Люди, які через ті чи інші погляди не хочуть чути таких криків протесту, замовчують такі книжки, іронізують на тему Здзєховського... Розумний метод обрали ті, що замовчують письменницьку діяльність Здзєховського останніх років, тому що хтось, хто бере до рук такі його книги, як „Перед обличчям кінця", змушені піддатися чарові того потужного слова, тієї нечуваної пристрасті, якою палає цей письменник, того роздираючого болю, що вміє проникати до душі читача" [13, 484].

Здзєховський закінчив свою багату творчість передбаченням загрози, що наближається. Інший польський мислитель, Ф.Знанєцький, близький йому багатьма поглядами, поставив діагноз у ранньому періоді своєї наукової діяльності („Сутінок цивілізації Заходу", 1920). У Знанєцького також смертельну загрозу цивілізації несе революція, в її результаті наступає правління натовпу (охлократія). Культура, цивілізація є справою еліти; загроза цій еліті означає таким чином сутінки культури та цивілізації. Еліта однак має відкритий характер (Здзєховський висловлював протилежну думку), вона не детермінована суспільним походженням і включає в себе однаково і творців культури, і промисловців, і винахідників, і військових тощо. Цивілізація промислового типу не протиставлена тут культурі духовій, сучасна „матеріалізація життя" – симптом хвороби, але тільки в своїх перебільшених, сфетишизованих формах.

Катастрофізм Знанєцького не носив якихось консервативних акцентів, для автора „Сутінку..." істотним є не те, що гинуть цінності, ідеали, на яких опирався порядок культури до цього часу, а те, що загроза існує для творчих здібностей – без них не може існувати культура, не може розвиватися цивілізація.

У польській літературі „батьком катастрофізму" найчастіше називають С.І.Віткевича, який власне своїм життям, а точніше, смертю (самогубством) 18 серпня 1939 р. визначив своєрідний кінець цивілізації – початок другої світової війни. Віткевичівська катастрофа була чимось більшим, ніж умовна гіпотеза, яка здійснюється фактично і дефінітивно. Життєві переживання автора також лежали, принаймні частково, біля джерел катастрофічного діагнозу: Віткевич був свідком більшовицької революції. Значення тих переживань не можна недооцінювати, хоча сам Віткевич стверджував, що засадничі риси теорії, викладеної в праці 1919 р. „Nowe formy w malarstwie i inne pisma estetyczne" [27], були готові вже в 1914 р. Хоч переляк перед революцією, перед руїнницькою діяльністю натовпу становив спільний знаменник тогочасних катастрофічних теорій, та катастрофізм Віткевича можна зрозуміти тільки в сфері його цілісної та великою мірою оригінальної теорії культури. Революція є останньою та остаточною ланкою процесу соціалізації життя, процесу, який невпинно нищить найважливіші цінності. Їх ієрархія у розумінні Віткевича не пробуджує сумнівів: на місці найвищому міститься переживання Таємниці Існування, неспокій метафізичний, онтологічна самосвідомість розіп'ята між почуттям власної особової неповторності (jedności – одиничності) та приналежністю видовою, розтопленням у людському універсамі (wielоści – многості)1. Це переживання, тому що є одне переживання, становить атрибут людства, його специфіку, без переживання чуда існування людська істота еволюціонує до анімальних форм побуту, залишається принижена в своїй людськості. Тільки дуже сильні особистості, найкраще – потужні індивідуальності є в стані відчути таємницю загрози існування. Такі особистості вивільнилися з давніх, ієрархічно побудованих суспільств; прогресуюча від часів французької революції егалітаризація систематично нищила ті можливості, наступні перевороти та революції остаточно її елімінували (зробили винятком). Сьогодні, тобто в час Віткевича, тільки мистецтво зможе воскресити метафізичне відчуття, що, зрештою, становить найважливіший критерій його вартості, сенс існування.

Сенс умовний, бо й той притулок підлягає знищенню; внаслідок натиску зовнішньої ситуації – суспільної, цивілізаційної, але і власної самовбивчої діяльності – мистецтво помирає. Цінності, які супроводжують історіософію, не є цілковито однозначними. Критерій „найвище" та „найвизначніше" залишається завжди в силі і він визначає лінію поступового занепаду, і врешті катастрофу. Водночас існують також і інші цінності, хоч нижчі, але важливі. Віткаци був свідомий високої ціни, яку в дуже давніх, майже міфічних суспільствах, платила більшість за можливість існування і діяльності індивідуальностей. І навпаки – вигоди життя, які приніс із собою поступ цивілізації, права для всіх особистостей, внесені демократичними правами, видавалися йому здобутками зовсім не байдужими. Хоча такими, що підлягають цінностям метафізичним. Для себе отже обирав свідомо роль оборонця цінностей помираючої культури.

Катастрофізм Віткевича знайшов своє вираження в його публіцистичній творчості, у письменницькій – у майже всіх драмах, у повістях, а також у повістях „Прощання з осінню" (1927) та „Ненаситимість" (1930).

В українській літературі подібний погляд бачимо в „Сонячній машині" В.Винниченка – романі-роздумі, романі-застереженні. В цьому творі постає картина того, як машина перетворює людей на безликих стандартизованих істот, позбавлених будь-якої індивідуальності. Засобами репортажу, пародії, гіперболи, хроніки, монтажу тогочасна дійсність набуває ознак апокаліптичного передбачення.

А.Вернер у „Словнику польської літератури ХХ ст." зазначає, що поняття „катастрофізм" не належить до ясних і точних [26, 445]. Найбільш загальну дефініцію подала М.Шпаковська у праці „Світогляд Станіслава Іґнаци Віткевича": катастрофізм – це „погляд, який виражає актуальну чи можливу загрозу вартостям, що визнаються особливо цінними". Важливим здається однак застереження авторки: „Про катастрофізм можна говорити тільки в тому випадку, якщо загроза відноситься до вартостей, які – згідно з передумовою даної системи – є для культури визначальними" [22, 34]. Питання, чи безумовне настання цієї загрози є кінцевою умовою, виражається через поділ на катастрофізми тотальні (неминучі, здетерміновані вже існуючою системою умов) та катастрофізми гіпотетичні (умовні, коли існуюча загроза може зникнути завдяки протидії), які дають можливість виходу.

Деякі дослідники, наприклад Б.Данек-Войновська, в пошуках вираження катастрофічної літератури сягають до часів „Молодої Польщі": „Суспільна катастрофічна свідомість проявилася вже в декадентських та есхатологічних настроях модернізму. Вона творила з ними спільну течію, в якій спліталися дві тенденції: відчуття власної епохи як епохи занепаду і пов'язана з тим критика цивілізації, найбільше суспільно-громадських і морально-сімейних інституцій („Гімни" Я.Каспровіча і його поетична проза), а також песимістичні настрої, які виростали з невіри в шанси реалізації апробованих вартостей (маніфести і повісті С.Пшибишевського, Т.Міціньського, В.Берента)" [9, 19].

Loading...

 
 

Цікаве