WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі - Реферат

Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі - Реферат

Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі

Література модернізму, незважаючи на її сьогочасне посутнє осмислення, потребує глибинного та всебічного дослідження. Одним з аспектів, який повинен би привернути увагу сучасних літературознавців, можна назвати таке ідейно-художнє явище європейського письменства, як катастрофізм, що знайшов вираження в художніх текстах на різних рівнях, у різних моделях.

На думку О.Астаф'єва, докладно й повно осмислили катастрофізм в літературі польські дослідники. „У їх розумінні, – зауважує вчений, – катастрофізм – тип історіософської свідомості в літературі, публіцистиці і теорії культури на переломі ХІХ-ХХ ст., зокрема у 20-30-их роках. Ця свідомість найповніше зафіксувала можливості катастрофічної загрози європейській культурі і духовним цінностям. Передчуття катастрофізму звучить в унісон з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму" [1, 40]. На сьогодні існують комплексні дослідження польського письменства міжвоєнного двадцятиліття П.Кунцевича [18], Є.Квятковського [19], в яких аналізується й особливості літератури катастрофізму. В польському та українському літературознавстві дана проблема досліджувалася здебільшого на матеріалі поетичному (К Вика [28], Ю.Кричак. [17], К.Дубчак [10], О.Астаф'єв [1], В.Моренець [3]), є також роботи, в який ідеться про катастрофізм у С.І.Віткевича та інших польських прозаїків (Б.Данек-Войновська [9], А.Базилевський [2], М.Шпаковська [24], Ю.Спейна [22] та ін.).

„Словник літературознавчих термінів" за редакцією Ю.Славіньського визначає катастрофізм як одну з тенденцій у культурі ХХ ст., „що виражається у твердженні про кризовий характер, що має призвести її до зникнення" [8, 238]. Дослідники зазначають, що катастрофізм виник на основі думки про внутрішню приреченість європейської культури на втрату можливостей розвитку і втрату обов'язкових для того часу цінностей, а також з переконання, що на її занепад вплинули зовнішні чинники, насамперед навала чужих цивілізацій.

Праці О.Шпенґлера, М.Бердяєва, А.Тойнбі Ф.Ніцше, В.Соловйова, декадент-ські тенденції кінця ХІХ ст. стали історіософічною базою катастрофізму, який істотним чином впливав на європейську літературу міжвоєнного двадцятиліття, становив одне з найістотніших її явищ.

Катастрофізм як тип світосприйняття значною мірою пов'язаний саме з морфологією історії О.Шпенґлера, яку він виклав у системній формі у праці „Присмерк Європи: Нариси морфології світової історії" (І т. – 1918 р.; ІІ т. – 1922 р.) [4]. Дослідник використовує біологічний термін – „морфологія", який розшифровується як наука про форми. Отже, Шпенґлер розглядає свою систему як учення про форми світової історії. Ключове поняття філософії історії вченого – це поняття „органічне життя", яке розвивається не під впливом зовнішніх чинників, а через свої власні, внутрішні закономірності. Культури (а їх Шпенґлер називає вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, „аполлонівська" (греко-римська), „магічна (візантійсько-арабська), „фаустівська" (західноєвропейська), культура майя; загинули – перу й кечуа) центровані на собі, кожна має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Виникаючи як духовне прагнення, як поява з глибокого душевного сну віковічного людства великої душі, „лику з безодні безликого", чогось обмеженого і минущого з безмежного та перебуваючого, сталого, тривкого, кожна з культур має приблизно однаковий термін життя – 1200 років. Культура неминуче перетворюється в цивілізацію, а цивілізація, за Шпенґлером, це форма чи стадія вмирання культури, період її перетворення зі становлення в стале, її окам'яніння, знерухомлення: „У кожної культури є своя цивілізація – доля, якої не можна уникнути" [6, Т.1, 163]. Філософ культуру уподібнює квітці, яка має період зародження, дозрівання, розквіту й загибелі, занепаду, водночас ця квітка може розцвісти тільки на ґрунті певного ландшафту, з яким вона залишається вегетативно пов'язаною. Якщо ж цей зв'язок порушується з певних причин, то культура передчасно зникає. Праця своєю аргументованістю та переконливістю фактичного матеріалу викликала широкий резонанс європейської інтелектуальної думки.

Так, у статті К.Клосіньського [16] аналізується дискурс катастрофізму в польській публіцистиці та літературі після виходу праці Шпенґлера. Автор звертає увагу на осмислення тогочасною думкою ситуації, що склалася. Найкраще, вважає він, розуміє ситуацію К.Л.Конінський, який у 1928 р. пише: „Усвідомлення кризи, настрій катастрофи виражається не тільки в багатьох творах про „занепад західної цивілізації", не тільки в зразках белетристики, кіно, театру, але теж, цілковито самостійно, формується в багатьох душах при зіткненні зі щоденним життям спільноти" [16, 442]. Р.Дибоський ще раніше висловив таке спостереження: „Після чотирьох років великої війни проминули другі чотири роки того гнітюче неспокійного та глибоко нещасливого стану сучасної Європи, які носять назву спокою. Серед найзнаменитіших його плодів вирізняється щораз істотніше, менше чи більше, натхненна проповідь „дня гніву Господнього" і візія „Суду останнього" над нашою занепадаючою цивілізацією, різні „Апокаліпси дня майбутнього", як її можна назвати" [11]. А А.Слівінський наголошує: „В останні роки вистачає передбачень, що наша цивілізація, як колись цивілізація римська, входить в період свого розкладу, що людство необачно нагромаджує всякі елементи, щоб спільний доробок кількох останніх століть висадити в повітря і вкинути світ в безодню такого самого варварства, яке розлилося на руїнах пишної та багатої цивілізації античного світу" [25, 10].

Цікаво, що в свідомості однодумців системотворча діяльність Шпенґлера була часто супроводжувана не тільки на рівні структури мислення, але й структури висловлювання. У 1928 р. в часопису „Droga" опубліковано статтю Х.Ортеґи-і-Ґассета, в якій читаємо: „У передмові до іспанського перекладу відомого твору Шпенґлера „Присмерк Європи" я говорив, що всі без винятку думки цього автора ще перед його виступом носилися в повітрі, хоча він надав їм оригінального, переконливого, дещо прикрашеного вислову" [21].

Публіцисти, описуючи реакцію критики на твір Шпенґлера, підкреслювали крайнощі сприйняття: катастрофічний дискурс можна прийняти (сприйняти, увійти в роль віртуального сприймача) або відкинути: „Шпенґлер спровокував своєю працею справжню полемічну бурю. Одні визнали його книгу за одкровення; інші – за без вартісну і деморалізуючу базгранину" [7, 33]. Таким феноменом сприйняття не легковажить жоден із дослідників. Аналіз тексту, навіть з найбільш суттєвої, філософської і наукової перспективи, не може здійснюватися без оцінки впливу тексту; в цьому впливі найчастіше вбачають фундаментальне значення шпенґлеризму. Невипадково дві цілком різні рецензії „Присмерку..." носять спільну назву: „Освальд Шпенґлер і його критики". Б.Суходольський пише: „Хочу заодно подати пригорщу відомостей про настрої, які викликав твір Шпенґлера" [23, 132], а рецензент „Нової культури" Бєльський зауважує: „Шпенґлер є читаним, обговорюваним і досліджуваним не тільки одиницями, але й цілими групами й товариствами, спеціально для цього створеними" [7, 36].

В українській думці 20-30 рр. ХХ ст. сприйняття поглядів німецького натурфілософа теж було неоднозначним. Відома дискусія 1925 – 1927 рр. подала двояке бачення, яке чітко висловив М.Зеров: „От як пишуть, наприклад, студенти і робфаківці Харківського ІНО про Шпенґлера і Хвильового: „Тут Хвильовий солідаризується з фашистським мислителем Шпенґлером, що висунув брехливе твердження про те, що деякі тези мистецтва – арифметична аксіома для всіх часів, націй і класів". Ні, товариші, ніколи таких тверджень Шпенґлер не висував. Навпаки. Він завжди розглядав історію людської культури як зміну своєрідних, замкнених у собі, сказавши висловом іншого мислителя, „культурно-історичних типів". Кожний із тих типів має свою вдачу, свою психіку, не розкриваючи до краю своїх таємниць перед іншими" [3, 572].

М.Хвильовий, застосувавши ідею „присмерку Європи", сформулював нову художню систему – „романтику вітаїзму", в основі якої лежить теорія Шпенґлера про циклічний розвиток історичних процесів: „Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і т.д. Це – замкнене коло законів художнього розвитку" [5, 419]

1930 р. з'явилася друком одна з найважливіших праць про духовне життя сучасної європейської цивілізації – „Бунт мас" Х.Ортеґи-і-Ґассета. Ортеґа показав, а точніше передбачив, що найстрашнішою для сучасної цивілізації, для культури й духовного життя ХХ ст. є навала мас на культуру, мистецтво, високий духовний світ особистості.

Loading...

 
 

Цікаве