WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жанрово-стильові особливості історичного оповідання В. Шевчука “Сота відьма” - Реферат

Жанрово-стильові особливості історичного оповідання В. Шевчука “Сота відьма” - Реферат

Жанрово-стильові особливості історичного оповідання В. Шевчука "Сота відьма"

Розглядаючи прозову спадщину Валерія Шевчука, не можна обминути історичні умови, за яких вона творилась. Навіть у період так званої „відлиги" – у шістдесяті роки ХХ століття існувала цензура, хоч і не така жорстока, як у попередні часи – діяв апарат вихованих комуністичною партією рецензентів-літературознавців, на озброєнні яких був сумнозвісний метод соціалістичного реалізму, при якому нівелювалася авторська індивідуальність і всі твори писалися за ідеологічно визначеною схемою.

Дуже правдиве образне визначення середовища, в якому випало жити кільком поколінням радянських людей, дала Ліна Костенко: „Ми звикли, але факт, що розчин, в який занурені наші думки, для життя непридатний. Це така густа, екологічно вбивча, ідеологічно інтоксикована суміш, де душа виживає тільки шляхом несподіваних мутацій, перероджень і відроджень. Потрібен якийсь новий Фройд, щоб розібратися у суспільній психології народу, коли вже просто йшов над людьми фашистський експеримент" [1].

Тому, щоб зберегти своє власне „я", письменники-шістдесятники вдавалися до поглиблення філософського змісту твору, інтелектуального наснаження думки, яка протистояла спрощено-схематизованому розумінню історії. Домінуючим у літературі стає повернення до витоків, відродження історичної пам'яті, непорушність морально-етичних принципів, переданих у спадок пращурами нащадкам. Саме вони виявляють безперервність людської пам'яті, зв'язок між генераціями. Історизм став визначальною прикметною рисою творів, яка дозволяла поєднати зображувальні картини соціального і духовного життя з ліричною стихією, з пристрасною авторською оцінкою зображуваного.

Життєва конкретика сучасності, яка лягла в основу багатьох історичних творів Валерія Шевчука, була їх завуальованим підтекстом, втілювала певний філософський зміст. Філософічністю письменник прагне дошукатися відповідей на питання, які здавна цікавлять людство – сенс життя, добро і зло в світі і в самій людині, свобода духу, мораль, віра, честь, обов'язок, смерть і безсмертя, влада, дружба, любов. Тому дуже важко провести межу між історичними творами та творами про сучасність Валерія Шевчука. Письменник вдається до змалювання "сучасної людини в історичних шатах" [2, 55].

Творча позиція митця, як і естетична програма творчого покоління "шістдесятників", зводилася до показу простої, "пересічної" людини, до "людини будня, вулиці, закапелка околиці, тобто людини, котра живе побіч тебе" [3,12]. Навіть в історичних творах, спираючись на модернізм, неореалізм, а пізніше необароко, Валерій Шевчук зображує не типового героя, а людину – індивідуальність, "вартість якої в неподібності до загального стандарту" [3, 12].

У сучасному літературознавстві досить актуальним є дослідження прозової спадщини Валерія Шевчука, жанрово-стильових особливостей творів, міфологічності у зображенні персонажів. Але попри всю притягальність прози письменника, вона вивчена недостатньо. Найчастішим об'єктом дослідження стали роман-балада "Дім на горі", роман „На полі смиренному" і триптих „Три листки за вікном". Значний внесок у розробку стильових особливостей історичної прози містять літературознавчі праці М. Жулинського, Г. Клочека, М. Ільницького, С.Андрусів, М. Рябчука, М. Шлабошпицького, В. Панченка, окремих дисертантів.

У цій статті ми пропонуємо свій погляд на жанрово-стильові особливості малої історичної прози Валерія Шевчука на матеріалі оповідання „Сота відьма", що вперше надруковане в книзі "Дерево пам'яті" [4]. За класифікацією піджанрових різновидів, що пропонує автор, твір належить до історично-тенденційного типу. Історична основа оповідання переносить нас у часи розквітлого середньовіччя, коли в Європі запанував сумнозвісний орден єзуїтів.

Для боротьби з "віровідступництвом" католицька церква запропонувала інквізицію, що в перекладі з латини означає "розшук". За наказами інквізиторів катували інакомислячих або тих, на кого лише дивляться з підозрою, чи ж просто невгодних людей, спалювали їх на вогнищах. Так, історичне тло твору стає лаштунком втілення авторського задуму, розв'язання болючих морально-етичних проблем на філософському рівні: людина та її час.

Асоціативну образність оповідання активізують винахідливі інтерпретації Валерієм Шевчуком символів, міфічних фігур, архетипів. Письменник актуалізує потужні джерела народних переказів, які зберігають пам'ять про „людей, наділених знаннями і вміннями, що зробили їх об'єктом переслідування. Так звані відьми як вираз культу диявола викликали протести правителів і отців церкви проти язичницьких обрядів у народі (особливо, якщо вони заохочувались політичними противниками" [6, 230]. Міфічні фігури відьми, дияволи уособлюють символічні сили і конфлікти. Валерій Шевчук майстерно використав могутній творчий заряд архетипів на різних рівнях.

Темні сили переслідування в оповіданні репрезентують мандрівний інквізитор Йоган Шпінглер, чи як його ще називали – гексекретар (комісар відьом), кат і секретар, тюремні наглядачі. Виразниками потворної суспільної моралі є патер Маркус, та інші мешканці містечка Мокмугли, де відбувається дія, „доносителі", яким обіцялося благословення неба й грошова винагорода" [4, 237]. Синтезує й уособлює у собі Зло введений у тканину оповіді образ тьми, яка "плаває в світі, як невидима хижориба, і вряди-годи заковтує когось із сущих" [4, 286]. Їм протистоять підозрювана в чарівництві Катарина Ліпс, "жінка, геній якої мав пропасти у тьмі", та її чоловік-вчитель.

Компонування тематично-суб'єктивного пласта твору визначає його стильову особливість. Вже на початку твору автор змальовує атмосферу жаху, яку зумовлює приїзд комісара відьом Шпінглера до містечка. Варто наголосити на ролі портретної характеристики як одного із засобів психологізації образів. Вражає зовнішність візника генкомісара – "був величезний і грубий, його червоне обличчя, що було видко здалеку, вселяло в людей той жах, якому нема пояснення ... З-під густих брів візника прозирав гострий полиск очей, волосся на голові – розкудлане й сіре, як попіл, а відслонені частини лиця нагадували два відбиті шматки м'яса, лоба в цього чоловіка майже не було ..." [4, 272-273]. Крики візника і „весь урочистий акт" миттю розганяв з майдану цікавий люд. Спорожніли вулиці й майдан, по якому вільно гуляв вітер, і навіть "дув по-особливому, ніби й сам набирався запаху того страху, що впав на містечко, а може, й сам став отим страхом; вітер пах ... передчуттям крові" [4, 273].

У порівнянні із катом, який мав "залізне й непроникливе обличчя" [4, 287], писарем зі "скляними очима", жахливою зовнішністю візника, сам генкомісар має невідповідний до своєї кривавої (спалив 98 відьом) справи вигляд: "кирпатий носик", "пухкі губи", "пувички-очі" (ґудзики – очі – М.Б.), "погляд вужа". Отже, про те, що генкомісар – досвідчений фахівець, обізнаний у своїй професії, свідчить реєстр мотивів доносів, який за багаторічну службу склав патер Йоганес. Із ним він звіряв нові свідчення донощиків, збіги мотивів підтверджували правдивість доносителя, а коли звинувачення було нове, патер відчував справжню радість, адже викриття нових способів діяльності відьом – "святе призначення його" [4, 274 ].

Завзятий інквізитор „любив поїсти, особливо вишуканих страв. Перший обід у містечку „тривав добрі дві години", "щасливо поглинав десятки страв, заливаючи їх густо... чудовим вином", хоча це й суперечило вченню Христа про обмеження в їжі та напоях.

Не позбавлений був генкомісар і бажання мати зиск: "брати обох (чоловіка і жінку – М.Б.) було вигідніше для святої інквізиції, тоді майно нечестивців повністю буде конфісковане", причому його не зупиняло те, що випадково можна засудити до смерті невинну людину. Вірив у диявола, знав, що "сила диявола більша за людську" [4, 279], брався судити від імені Бога, порушуючи мало не всі заповіді господні.

Перший донос, отриманий Шпінглером, був на жінку, яку в містечку вважали відьмою тому, що вона читала книжки свого чоловіка-вчителя. "Коли жінка замість порядкувати в домі читає книги, тут уже без отого, імені якого не хочу й називати, не обійтися", – говорить шинкар заїжджого двору, де зупинився генкомісар. Читати й писати Катарину навчив чоловік, а вона була настільки здібна, що блискуче засвоїла ще й курс граматики, й латинську мову, й поетику: "за рік Катарина вже віршувала, при тому так, що непомірно дивувала свого чоловіка". Жінка ще прагнула "ввійти в таїни риторики й філософії" [4, 281], але чоловік її більше не вчив. Тоді вона почала читати всі його книги, й ніхто б про це не дізнався, якби не зрада мстивої служниці, яку за недбалість довелося Катарині вигнати з дому. Темнота й обмеженість мешканців містечка зумовили негативне ставлення до жінки, вони ненавидять її, називають „дияволицею". Патер Маркус, до якого Катерина прийшла сповідатись, говорить їй, що "уподібнюватися до інших треба, а не відрізнятися, бо гординя – один із великих гріхів людських. Хай книжки читає твій муж, а ти знай жіноче діло" [4, 280].

Loading...

 
 

Цікаве