WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Антитоталітарний пафос української прози ХХ століття: проблема голодомору - Реферат

Антитоталітарний пафос української прози ХХ століття: проблема голодомору - Реферат

Персонажі твору виступають не пасивними спостерігачами подій, які відбуваються, а безпосередньо їх активними учасниками. Письменниці вдалося майстерно зобразити виразні психологічно переконливі типи людей. В образах Андрія Півдола та Лідії Сергіївни Чернявської відтворено кращі риси менталітету української нації, які визначили зміст її буття та призначення. Це одвічна хліборобська працьовитість, людська честь, козацьке волелюбство, мужність, християнська мораль, шляхетність і національна гідність.

Повість Ольги Мак слід сприймати як неперебутнє явище художнього генія, як літературний документ про безпрецедентне лихо в історії людства – етноцид, що вимагає безкомпромісного осуду комуністичної партії. Попри неприховану ідейну заангажованість твір сприймається феноменом високого мистецтва, він вражає гармонійною єдністю змісту та форми, глибинною проблематикою та своєрідним стилем написання.

Оповідання Олекси Кобця „Великий злочин маленького Михася" зображує маленького героя у трагічну пору голодомору 1933-го року. Посиніла мати з неживими очима, голодний батько в тюрмі – „ворог народу", який не виконав тотального плану нищення української нації – хлібоздачі, та хресний шлях маленького Михася до нього з пиріжком з соснової кори і лободи (його хлопчик не доніс, віддавши вмираючій із голоду Марійці), – такою постає дійсність 1933-го. Проси – не проси, ніхто не дасть, бо сам не має, „а ті, що мають, і в тебе відіймуть" [6, 244] – така формула буття в СРСР, яка тужливо звучить з уст матері хлопчика Очима дитини вияскравлюються реалії голокосту, тому образ знелюднілої України, де не чути півня, собаки і навіть цвірінчання горобця, має ще більш трагічне звучання.

Нарисистика Олекси Кобця поєднала документалізм із художністю, ставши звинуваченням комуністичній системі у нищенні українського народу. Нарис „Як вимирало село Яреськи на Полтавщині" безпристрасно знайомить із трагедією мальовничого села у лютий 33-й. Мовою жахливої статистики, описом пусток, серед яких десь іще снували напухлі діти, котрі не могли розжалобити дебелих командирш, показано злочинність режиму.

Вправним самобутнім майстром, вірним принципам мистецького документалізму і правди про радянську дійсність, виявився Василь Чапленко у малій прозі. У оповіданні "М'ясозаготівля" закцентована пересторога етноциду, тема якого розкрита в автобіографічному оповіданні "Зойк", що починається прибуттям сина з міста до батька у село. Ось що бачить він у колись радісній господі, приреченій на смерть: "В хаті було мертво. Це була трупарня. З печі звисали на опічок жилаві, з чорними п'явками всі ноги: мати. На припічку ницьма – і теж ноги, як у мертвої, неприродно розхилені – розпатлана в гарячці сестра. А на полу батько, мавши в головах кожух із сивою стрючкуватою вовною, кидалися в смертельній знемозі, як риба на сухому, – батько, – і щось їм верзлося момотливо" [15, 35]. Приголомшує символічний фінал оповідання, з "кувавканням" сича та виттям собаки. Ведучи оповідь від першої особи, автор висловлював узагальнену відчайдушну скаргу: "я звів руки над головою, як перевесла, і втопив очі у криваве море заходу. Там божевільне сонце, як велетенський пухир, наливалося червоною кров'ю, і звідти небо кололось, як кривава рана. Гукнув з усієї сили" [15, 40]. "Це був зойк мого розпачу" [15, 40] – підсумовує автор.

Фрагменти-епізоди з життя українського села 1932-1933 років зустрічаємо у творах української літератури, що творилася за радянських часів. Роман Блаженко з роману Олеся Гончара „Прапороносці" згадує у своїх роздумах перед боєм голодний рік, розповідає про нього артилерист Решетняк з повісті „Людина і зброя". У романі Михайла Стельмаха „Дума про тебе" у сцені купівлі-продажу змученої, виснаженої красуні Соломії Артемоном Васютою, котрий „у голодний рік, паразитуючи на людському горі, ...зумів ще й бригадиром стати" [13, 31], гендлюючи цвинтарною картоплею, впізнаємо, що „голодний рік" – тридцять третій. Розповіді про голод постають зі сторінок іншого роману письменника – „Чотири броди" коли „примари голоду підступили до притихлих, пригаслих осель" [14, 46].

Трьома романами, які в значній мірі зосереджуються на темі великого голоду 1932–1933 років, є російськомовний твір Івана Стаднюка „Люди не ангели" (1962), „Невмирущий хліб" (1981) Петра Лановенка та „Забіяки" („Драчуны", російською мовою, 1982) Михайла Алексєєва. На думку О.В.Cамійленка: „Усі три письменники зображують історичні факти 1932-1933 років більш-менш з позицій соціалістичного реалізму, який не завжди дає високого художнього рівня" [10, 23]. Романісти, за винятком Михайла Алексєєва, намагаються зм'якшити страхіття голоду, і всі вони уникають питань відповідальності: Хто створив голод, чому він мав статися на найбільш родючій землі Європи?

Навмисна прихованість відповіді всіх трьох радянських літераторів гостро контрастує з жорстокою відвертістю в'язничного епосу російського письменника Василя Гроссмана „Все тече", що вийшов у самвидаві в 1970 році. Картини штучного голодомору в Україні постають з одкровення безпосереднього свідка та учасника здійснюваних партією процесів: своїми гіркими роздумами про соціальну трагедію ділиться з багаторічним в'язнем сталінських таборів Іваном Григоровичем його нещасна подруга Ганна Сергіївна. Як висловився історик літератури Михайло Кудрявцев: „Картини голодних мук, жорстокого ставлення влади до селян, канібалізму, масового вимирання (тобто – свідомого нищення) населення виписані найсильніше у творі" [6, 9]. Автор порушує не лише проблему нищення української нації, а й переселення на родючі українські землі уродженців російських сіл: „...А на наступний рік привезли переселенців з Орловської області – земля ж українська, чорнозем, а в орловських завжди недорід. Жінок з дітьми залишили біля станції, а чоловіків повели в село. Дали їм вила і звеліли по хатах ходити, тіла витягати – покійники лежали, чоловіки і жінки, хто на полу, хто на ліжку. Запах страшний стояв у хатах. Чоловіки собі роти й носи хустинами зав'язували – стали витягати тіла, а вони на куски розвалюються. Потім закопали ці шматки за селом. От тоді я зрозуміла – це і є кладовище суворої школи" [2, 82]. Змальовуючи національну трагедію через конкретну людську долю, В.Гроссман вводить у твір вставку новелу-розповідь про коротке сімейне щастя, що завершилося мученицькою смертю, однієї селянської родини – немолодого, битого життям хлібороба Василя Тимофійовича, його юної дружини і маленького сина. „Доля сім'ї Карпенків – це одна із кілька мільйонних доль невинно замордованих сталінським геноцидом українських селян, які без протесту, без докору, покірно сприймали заготовлену їм кремлівськими можновладцями смерть" [6, 9]. Так через особисте письменник зображує велику загальнонародну трагедію в її історичній конкретиці.

Коли про трагедію 1933 року наприкінці 80-х у СРСР заговорили як про штучно організований геноцид, тема голодомору набрала в художній літературі нового осмислення – ця подія набула характеристик закономірного явища тоталітарної доби з її аморальними чинниками: жорстокістю, антилюдяністю, руйнацією духовності, ідеологічним фарисейством.

Жорстокі дії „перетворювачів світу" під час примусової колективізації майстерно виписані А.Дімаровим у повісті „Самосуд". Зі сторінок повісті постають реалістичні картини руйнації селянських господарств, немилосердного вилучення у хліборобів останніх рятівних крихт, цинічного бандитизму партійно-комсомольських активістів. Причини, що спричинили селянську трагедію тридцять третього, А.Дімаров аналізує і в повісті „Тридцяті". Характеризуючи твори про комуністичний терор українського народу голодом, не можна не згадати вражаючу своєю жахливою правдою повість Євгена Гуцала „Голодомор", де страшний апокаліпсис голокосту постає в яскравій деталізації зображуваних подій.

У прозових писаннях, де моделюється голокост українців чорноземної України, історичні події зображено з художньою достовірністю. Занурюючись у страшні реалії голодомору 1932-1933 років письменники порушують, перш за все, проблему „розвінчання „процвітаючого" радянського суспільства, антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Найпотужніше викривальний пафос звучить у неореалістичному зображенні – через детальні описи трагічних подій у „щасливій" Радянської Україні.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Барка В. Жовтий князь. – К.: Дніпро, 1991.– 266 с.

  2. Гроссман В. Все течет // Октябрь. – №6. – С.30-108.

  3. Душа, яка знайшла стежку до Бога. Із розмови Миколи Жулинського з Василем Баркою // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах. – 1999. – №2. – С.202-207.

  4. Забарний О. Шляхом спокути (Рецензія на повість Ольги Мак "Каміння під косою") // Дивослово. – 1996. – №11. – С.57-59.

  5. Кобець О. Сходить сонце // Українським дітям: молоді декламатор-читанка (поезії, казки, оповідання). – Нью-Йорк, 1961. – 272 с.

  6. Кудрявцев М. Холокост-33 в художніх інтерпретаціях // Дивослово. –1999. – №9. – С.7-10.

  7. Мак О. Каміння під косою. – К.: Глобус, 1994. – 126 с.

  8. Мовчан Р. "Жовтий князь" Василя Барки // Дивослово. – 2002. – №4 –С.21-25.

  9. Осьмачка Т.С. Старший боярин; План до двору: Романи. – К.: Український письменник, 1998. – 239 с.

  10. Самійленко О. Великий голод у творах радянських письменників // Сучасність. – Ч. 6. – С.23-35.

  11. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя: Роман. – К., 1981. – 181 с.

  12. Славутич Я. Голодомор в українській літературі заходу // Слово і час. – 1991. – №7. – С.10-18.

  13. Стельмах М.П. Дума про тебе. – К.: Дніпро, 1984. – 390 с.

  14. Cтельмах М.П. Чотири броди. – К.: Дніпро, 1981. – 506 с.

  15. Чапленко В. Зойк та інші оповідання. – Буенос-Айрес: Перемога, 1967. – 125 c.

  16. Чередниченко П. Незрадлива пам'ять // Мак О. Каміння під косою. – К.: Глобус, 1994. – С.125-126.

Loading...

 
 

Цікаве