WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Антитоталітарний пафос української прози ХХ століття: проблема голодомору - Реферат

Антитоталітарний пафос української прози ХХ століття: проблема голодомору - Реферат

Антитоталітарний пафос української прози ХХ століття: проблема голодомору

В українській і зарубіжній літературі в різні часи з'явилося чимало творів, у яких художньо моделювався голокост українців у ХХ столітті. З відомих ідеологічних причин твори українського письменництва з відповідними мотивами затушовувалися чи фальсифікувалися, антитоталітарний пафос української прози XX століття не міг бути в СРСР об'єктом ґрунтовного наукового студіювання. Лиш останнім часом дослідження художнього моделювання проблемипомітно активізувалися: з'являються статті українських літературознавців, які намагаються збагнути специфіку художнього втілення теми голоду в українській "материковій" і діаспорній прозі (20-90 роки) письменниками різних індивідуальних стилів і літературних напрямів [6; 10; 12]. Проте ці студії принагідні, присвячені висвітленню тих чи інших аспектів досліджуваної проблеми. Метою нашої роботи є аналітико-синтетичне дослідження творів української прози ХХ століття про голодомор.

Тема голоду не нова в історії світового письменства, оскільки йдеться про перманентно повторюване, трагічне в історії людства явище. Цей мартирологійний мотив культивувався українськими письменниками різного часу (Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко та ін.), які змальовували голодне нещастя людей насамперед як наслідок посухи, неврожаю, соціального чи воєнного лихоліття. Інша справа – художнє моделювання катастрофізму штучного голодомору, спричиненого ленінсько-сталінським режимом.

Першим художнім твором в українській і світовій літературі про трагічні події голокосту 30-х на Україні був роман Уласа Самчука "Марія". Його було написано безпосередньо по гарячих слідах страшної катастрофи. Автор присвячує твір „Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933" [11, 8].

Твір має підзаголовок: „хроніка одного життя". Загальний стиль викладу цілком відповідає хронікальному жанрові – про Маріїне життя розповідається в чіткій часовій послідовності. Типологічно споріднений з багатьма творами вітчизняної і зарубіжної літератури, роман відтворює життя українського селянства протягом кількох десятиліть. У ньому художньо осмислюються суспільні катаклізми, людські драми та трагедії в дореволюційний період, після жовтневого перевороту, в роки громадянської війни та в час волюнтаристських більшовицьких перетворень 30-х років. У третій частині з документальною точністю змальовано жахи голодної смерті, викликаної етноцидом. Тут ідеться про „початок кінця" – тотальне винищення українського селянства в 30-х роках, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. Забирали все: молотарки, пашню, худобу, коней, хліб. Насильно заганяли в „комунії" та „совхози". На колись родючих землях тепер „буяли катлаті бур'яни" [11, 163], під осінніми дощами гнило зібране збіжжя. Люди перетворилися на „опухлі", „охлялі", „немічні" постаті, однак вони не швидко корилися новій владі, бувало й так: "дядьки вхопилися до обрізанки. Піднімаючись село за селом" [11, 165].

Уродженець Волині, Улас Самчук не був свідком голокосту на територіях Наддніпрянщини, тому з погляду неореалізму в його повісті щодо зображення голоду є деякі неточності, за що слушно критикували письменника. Однак на думку відомого історика літератури Яра Славутича тут "правдиво показано трагедію України, трагедію села, роздертого "класовою боротьбою" за Марксом" [12, 12].

Тема голоду – найболючіший первень Василя Барки-епіка, якій він, крім поетичних творів, присвятив масштабні епічні полотна (романи "Рай", "Жовтий князь"). Найбільш повну картину голодомору 1932-1933 років розкрив Василь Барка в романі "Жовтий князь" (Нью-Йорк, 1963). Матеріал для роману він збирав понад 25 років, а "персональний гіркий досвід був основою" [3, 206].На документальній основі вибудовується досить розгалужений кресленик апокаліптичного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень, витворений уявою і фантазією митця. Особливої оригінальності й значимості надає роману накладання на освоєний екзистенційний зміст двох образно-художніх парадигм, які повертають нас у світ Біблії та "Божественної комедії" Данте. У ньому переважають своєрідні містичні, іноді пророчі інтонації, які допомагають у самобутній символічній манері показати страшні картини голокосту.

Фабулярним осердям твору є зображення реальних подій голокосту в Україні на прикладі долі родини Катранників, який висвітлюється письменником скрізь призму біблійного пророцтва як результат запрограмованого етноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, засоційовані релігійним філософом Баркою з фатальним диявольським знаком "666".

Безперечно, неонатуралістично-реалістичне, описане в "Жовтому князі", домінує у творі. Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню моделі протиборства двох сил (Добра та Зла), на якому споконвіку тримається світ. Метафізична площина їх двобою широка та трагічна: фізіологічне начало, неонатуралізм описів – це не головне для Барки (хоч автор з фактографічною точністю описує сцени викачування хліба, агонії голодних мук, смертей, пошуків їжі, похмурі пейзажі вимираючих сіл, сцени божевілля та спровокованого голодом людоїдства), він розглядає голодомор як інфернальну Голгофу, на яку звели український народ.

Трагічні події, що відбуваються з жителями Кленоточів, що одним з перших на Полтавщині (за художньою версією Василя Барки) потрапляє в епіцентр голодомору, розкривають моторошну суть "тоталітарної держави, яка своїх громадян зумисне штовхає в голодну прірву, з якої їм здається вже не ніколи не вибратись" [8, 47]. Барка, алегорично змальовуючи тоталітарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліптичний стан. Цей мотив є наскрізним у творі. Докладні описи спустошених подвір'їв селян, обезлюднених сіл, над якими тріпоче кривавий радянський прапор; видіння на місяці – брат підняв на вилах брата, що символізує розбрат, помсту – все це є підтвердженням авторської думки про крах міфу про "земний радянський рай". Проблема знищення тоталітарною системою людського в людині пов'язана в творі з проблемою повного ігнорування владою індивідуальності, перетворення всіх і кожного в безлику масу, яка легко піддається керуванню. Підтвердженням цього є трагічна історія зі старим Гонтарем, яка засвідчує цілковиту безправність, несвободу людини в тоталітарному суспільстві.

Групування персонажів у романі достатньо репрезентативне соціально. Так, намагаючись охопити весь суспільний спектр у взаємозв'язку з головною – хлібною проблемою, діти виділяють такі "страти": дві полярні – "хліботруди", "хліботруси", між ними "хлібокуси", "хлібопроси", "хлібокупи", "хлібокради" і т.д. Так і групуються образи, однак не все тут однозначне. Є різниця між "могутніми людьми" – Кайданцями і, приміром, Сіненками. Серед "хлібохапів" теж є різні. Так, вразило всіх самогубство секретаря райкому, бо щось таки є більше від хлібної пайки, – не згоджуючись з директивою про віддачу дев'яноста відсотків зерна державі, він протестує і словом (ось фрагмент із передсмертної записки – "Ця директива – смертний присуд для трудового селянства, а я не можу... [1, 67]"), і власною смертю.

Усі дійові особи роману – люди однієї епохи, одного часу, можливо навіть одного соціального класу, майже однаково сильні вірою. Щоправда, в кожного об'єкт визнання свій: у Мирона – християнство з десятьма заповідями; уГригорія – партійно-більшовицька відданість, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує "світле комуністичне життя" таким манкуртам, як Остроходін. Персонажі твору позначені яскравим національним колоритом. У поєднанні описів зовнішності з певними замальовками письменник переходить від фізичної характеристики до психологічної, від передачі своєрідних рис зовнішнього вигляду героя до ретельного дослідження особливостей його внутрішнього життя – і навпаки.

Роман Василя Барки "Жовтий князь" – цінний внесок в українську літературу ХХ століття. Автор намагається допомогти людині пізнати духовні цінності, визначитися в складних життєвих ситуаціях.

Тодось Осьмачка відтворює широку панораму нищення українського села під час і після штучного голоду 1932-1933 років у романі „План до двору" (1950). У ньому докладно змальовується діяння комуністичних функціонерів, які, запопадливо вислужуючись перед владою, здійснювали санкціонований Кремлем державний грабіж України. Більшовицька держава створила таку ситуацію, що вона „поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжею, що в неї в кориті. Вибирає з'їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною та й покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого на гній" [9, 123]. Комуно-бюрократична машина спочатку перемелює найрозумніших, потім переходить до нижчих прошарків суспільства, адже „...і серед гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить когось бути розумніший за вершок її..." [9, 124]. Ця повість стала часткою художнього літопису українського села того періоду, коли примусова колективізація, страшний голод та масові репресії руйнували його не лише фізично, а й морально.

Повість Ольги Мак "Каміння під косою" визнано за "найкращий твір для молоді з голодоморської тематики" [16, 126]. Ця книга вперше вийшла друком у Канаді (1973 рік) з нагоди 40-ліття голодомору в Україні. Власне, сам твір має таку посвяту: "Пам'яті безіменних мільйонів мучеників у сорокову річницю голодної трагедії на Україні присвячую".

Трагічні події голокосту 1932 – 1933 рр. на Україні є тим стилетворчим чинником, який формує художню структуру повісті. Занурюючись у страшні реалії голодомору, Ольга Мак осмислила проблему антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивість проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Гірким сарказмом звучить характеристика тогочасного буття "Не життя, а просто рай, хоч лягай і помирай" [7, 11] з уст шкільного сторожа Савченка. Через сприйняття дитини, і від того ще більш вражаюче, передається образ умираючої України: "вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність" [7, 61], а особиста свобода промисловців, купців, політиків, "військовиків", духовенства, науковців і митців знищена вже по тюрмах і засланнях. Викривальний пафос повісті найпотужніше звучить безпосередньо у правдивій констатації – столиця Радянської України (місто Харків) "тхнула трупом" [7, 3]; сюжетно апокаліпсис конкретизується через відтворення голодних мук жителів села через ретроспективу Андрійка, славного представника козацького роду, його односельців, які намагаються знайти порятунок, вирушаючи на заробітки на Донеччину; "вставні історії" голодуючих у місті, їхні поневіряння, муки, передсмертні агонії. Ці сторінки промовисто розвінчують міф про "процвітаюче радянське суспільство".

Белетристичне осмислення пекучих проблем українства викликало гострокритичність пафосу, спрямованого проти перетворення владою "гомо сапієнс" на слухняного раба, адже вона "виморює голодом, винищує, вистрілює, виселяє – і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути" [7, 46]. Саме вона прирекла свій народ на голодну смерть, заборонила лікарям надавати медичну допомогу хворим та покаліченим селянам, катувала людей у застінках ГПУ, – саме тих, які не хочуть перетворюватися на мовчазних рабів, не хочуть благати допомоги у родичів закордоном, міняти дорогоцінності на "комерційний" хліб, збагачувати казну кремлівського горця – товариша Сталіна валютою, які всупереч всьому воліють жити "хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю" [7, 46]. Авторка наголошує на тому, що тоталітаризм – явище позанаціональне, це вселюдська біда, що може прийти в кожну країну, до кожного народу, який неспроможний захистити себе.

Loading...

 
 

Цікаве