WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століття про сутність народнорелігійної моралі - Реферат

Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ століття про сутність народнорелігійної моралі - Реферат

Спостереження І.Франка, Б.Грінченка, Марка Черемшини, Наталі Кобринської засвідчують, що для українців провідним принципом в оцінці поведінки, вчинків людей є принцип справедливості, який, зауважимо, застосовують не лише до врегулювання питань міжособистісних стосунків, а й матеріальної культури, що характерно для українця, представника хліборобського способу життя. Наприклад, несправедливо залишати землю-годувальницю необробленою чи жорстоко ставитися до тварин, які допомагають у веденні господарства, забезпеченні родини харчами тощо. На жаль, дослідники творчості українських письменників на цьому не наголошують, а концептуальність даних зауваг полягає в їх глибині й аргументованості в розкритті складного душевного стану селянина, відображенні внутрішнього світу героя-хлібороба, оскільки налагодження зв'язків особистості зі світом (людьми й природою) за принципом справедливості є однією з передумов досягнення гармонії, якої, вважає Соломія Павличко, позбавлене життя на селі [20, 63]. Дозволимо собі не погодитися з твердженням дослідниці. На нашу думку, саме дотримання принципу справедливості, пошанування землі, людей, праці та її результатів – головні ознаки гармонії, порядку в житті українця, у чому переконуємося на прикладі художніх творів.

Численні матеріали з фондів письменників демонструють, що засади народнорелігійної моралі формуються під впливом народнорелігійних свят, звичаїв, обрядів, традицій, родинного звичаєвого права, які синтезують історично й емпірично складені знання народу про мораль, декорують життя, надають йому повноти. І.Франко у статті "Писанки", Б.Лепкий у "Начерку історії української літератури", Євгенія Ярошинська у листі до М.Павлика від 2 травня 1889 року засвідчують філософський підхід українців до осмислення релігійних традицій: наприклад, у приготуванні писанок наш народ висловлює бажання втішати інших, дарувати їм радість, пропагувати добро, гуманізм у ставленні до ближнього тощо. Письменники переконуються: обряди й свята допомагають нашому народу самовиразитися, переконатися в істинності прадідівських моральних норм та законів, є важливим фактором формування патріотичних почуттів. Поетична природа свят передбачає активне виявлення творчого потенціалу, ініціативи людини, що народнорелігійна мораль не заперечує, – а отже, свято стає ближчим, емоційно насиченим. Про це йдеться у листі Лесі Українки до М.Драгоманова від 31 липня 1894 року, де письменниця повідомляє про свої приготування з нагоди Івана Купала: "Мені подобається, що тут є куди прикласти імпровізаторські здібності, і я імпровізую убрання хат з папороті, зілля і т.п." [27, 244]. Спостереження за святами та участь у них, коли, за словами М.Коцюбинського, "відчуваєш себе однією з ланок великого кільця людського життя" [24, 118], інтерес до кольору, музики, образів, мовно-виражальних засобів допомагають митцям заглибитися в суть баченого, формувати уявлення про духовну й матеріальну культуру українця [12, 10 – 11].

Українські письменники розуміють народнорелігійну мораль як традицію, роль і значення якої для розвитку духовної культури народу осмислюють з урахуванням особистого досвіду, на основі спостережень, спогадів. Не ідеалізуючи селянина, вони розглядають позитивні й негативні сторони його життя, ставлення до церкви, священиків, обрядів тощо. У зібраних нами матеріалах зустрічаємо не лише констатацію, а й оцінку фактів дійсності. Наприклад, пасивність селян під час церковних відправ В.Стефаник пояснив так: "У всіх наших церквах щонеділі повно мужиків. Багато їх дрімає з утоми, але се найліпше свідоцтво побожності. Панок якби був такий утомлений, то пішов би спати, а наш безбожний мужик ідє, сараче, до церкви і хоть дрімає, а слова Божого рівно слухає" [27, 317]. Наведений факт яскраво ілюструє демократичний характер, традиційність народнорелігійної моралі. На думку письменника, поведінка селян не є виявом їх безбожності. Моральність простолюду в тому й полягає, що він вважає за обов'язок дотримуватися традицій предків і приходити до храму. Так виражається його "чесність з собою". На діючі в церкві правила українець реагує в рамках народнорелігійних норм правопорядку, не порушуючи громадського спокою, навіть свою неготовність до участі в церковних церемоніях він виражає по-своєму толерантно. Митець підкреслює моральну відповідальність селянина, для якого відвідування церкви стає традицією.

Традиційність народнорелігійної моралі підкреслює промовистий факт із біографії В.Стефаника. В одному з листів до свого товариша В.Морачевського письменник повідомляє, що обов'язково буде святкувати Рахманський великдень: "Ото ж я піду до церкви і буду глядіти на другі матері, як вони молитимуться за своїх дітей. А далі розіблю над потоком дві писанці, що-м сам їх списав, то одну пущу до Русова до мами, другу до Вас" [25, 347 – 348]. Пошанування шляхетних предків, якими українці уявляли рахманів, пройняте глибоким гуманізмом, ідеєю бути гідним нащадком, утверджувати високий морально-етичний статус сім'ї, роль і значення в ній людини. Магія, естетика народнорелігійного свята загострює у В.Стефаника почуття відповідальності, невиконаного синівського обов'язку перед матір'ю, підкреслює етико-естетичну вартість людських взаємин (довіру, любов, чесність, доброзичливість, порядність тощо), на яких згідно з нормами народнорелігійної моралі споконвіку будується українська родина. Письменник чинить так, як вимагає народнорелігійна мораль, а отже, не перериває зв'язок із рідними традиціями й землею.

Повага В.Стефаника до релігійних традицій народу, як нам видається, – результат родинного виховання. Мати майбутнього письменника, як довідуємося з його автобіографії 1926 року, виховувала дітей в любові до Бога, дбала, щоб кожен день вони закінчували молитвами. Етика Оксани Стефаник не дозволяла нехтувати загальноприйнятими нормами поведінки, які ґрунтувалися на досвіді, знаннях і мали виховувати богобоязливих, порядних добродіїв. Захоплює мудрість жінки, яка, передбачаючи, що після важкої буденної праці її потомлені діти можуть заснути, не помолившись, мати щонеділі проводила для Василя та Марії сім довгих молитов, щоб вистачило на тиждень. Материнська любов, селянська поштивість "душевно приособлювали" (М.Ігнатенко) до Бога, сакрального, добра.

Маємо відомості про шанобливе ставлення до народнорелігійних свят І.Франка, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, Олени Пчілки, Лесі Українки, Б.Грінченка, О.Маковея, М.Грушевського, В.Стефаника, Марка Черемшини, М.Коцюбинського, Любові Яновської, Уляни Кравченко, Дніпрової Чайки, А.Кримського, В.Пачовського та ін. Для письменників ця система знань – дзеркало народнорелігійної моральної культури простолюду. Синтезувавши первісні знання, складений століттями досвід і вимоги сучасної доби, свята, звичаї, обряди формують основи правопорядку.

Погляди митців на народнорелігійну мораль слушно розглядати у контексті часто суперечливих висновків священиків про роль народних традицій у формуванні духовної культури українців. Це дозволить відтворити об'єктивну картину суспільної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Прогресивні духовні особи наголошували на самобутності, оригінальності народнорелігійних свят, надавали великого значення віруванням давнього походження, розуміли їх як цінний матеріал для вивчення психології, духовної культури, первісних коренів релігії та моралі нашого народу [1; 23]. Однак деякі свята, що мають чітко виражене дохристиянське походження, на думку окремих представників церкви, несуть аморальний зміст. Про це йдеться, наприклад, у спогадах письменника Т.Галіпа [8, 171], статтях священиків П.Ланевського, М.Симашкевича, С.Венгрженовського та ін. [4; 15; 23]. Скажімо, аналізуючи святкування першого понеділка Петрового посту, що супроводжується веселощами, вживанням спиртних напоїв, представники кліру радять своїм колегам подбати про моральний аспект народних заходів. Щоправда, духовенству імпонує сумлінність, відповідальність селян, їх бажання зберегти первісне значення звичаїв.

Loading...

 
 

Цікаве