WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Вірш Т.Г.Шевченка “І знов мені не привезла...” - Реферат

Вірш Т.Г.Шевченка “І знов мені не привезла...” - Реферат

Вірш Т.Г.Шевченка "І знов мені не привезла..."

"І знов мені не привезла..." – вірш Т.Г.Шевченка, написаний наприкінці 1848 року (орієнтовно: кінець вересня – грудень 1848 р.) на о.Косарал у період завершення першої навігації Аральської експедиції. Первісний автограф, з якого твір перенесено до "Малої книжки" під № 55 (ІЛ, ф.1, №71, с.361-362) наприкінці 1849 – на початку 1850 років не відомий. При переписуванні поет вніс незначні виправлення у 25-27 і 29 рядках. Перша публікація у виданні – "Кобзар Тараса Шевченка" (СПб, 1867)1.

Вірш являє собою звернений монолог, внутрішню розмову з бурхливим розвитком рефлексії, збудженої настроєм трагічного переживання самотності на засланні. Приводом до написання послужила відсутність листів з України. Під час Аральської експедиції, як пише Ю.Івакін, "перервалося і те нерегулярне і рідке листування, яке дещо скрашувало поетове життя в Орській фортеці"2. У листі до В.Рєпніної від 14 листопада 1849 року Шевченко писав, що про нього ніхто не знав, де він прожив ці півтора року, він ні з ким не листувався, ніхто йому не писав (за винятком поодиноких листів від А.Лизогуба (15 УІІ, 1848) і М.Александрійського (16 УІІІ, 1848) та записки від Ф.Лазаревського (травень 1848).

Структурно-семантично твір можна поділити на дві нерівні частини, що розрізняються і версифікаційно: перший – двадцять перший рядки укладено4-стопним ямбом (двадцять перший скорочено до двох стоп), наступні – 8-складовником.

Твір починається вибуховим виливом гірких емоцій жалю, розпачу, обманутого сподівання, які краяли поетове серце: "І знов мені не привезла Нічого почта з України..." – "і знов", тобто вкотре, не перший раз (експозиція – довгі дні чекання хоч якоїсь звістки з України – за межами тексту). Інтонація крайнього збудження і відчаю виділяє початок і кінці рядків, акцентуючи увагу на таких словах, як "нічого... з України", "караюсь ... в пустині", "караюсь", "а серце"... Як і в багатьох інших творах, у вищі моменти емоційного розворушення і потрясіння поет вступає в суперечку з Богом, долаючи відстань між "низом" і "верхом" в бажанні оскаржити жорстокий і несправедливий вирок долі, хоч у своєму розпачі майже втратив надію бути почутим "сердитим богом": "За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені".

Мова в першій частині твору схвильована, еліптична: з трикрапками, численними повторами (караюсь, караюсь, невеселії случї, невеселії ті дні, колись), enjambement'oм (перенесенням) між п'ятим і шостим рядками ("Не мені – Про теє знать..."), тавтологічними римами (повторенням займенників "мені", "надо мною" – "за мною"), обірваними фразами, пропущеним текстом. У двадцять першомурядку – тільки два слова ("того паперу"), у двадцять другому пропущено увесь текст, рядок заповнено багатокрапками. За цим умовчанням – той ступінь емоційного хвилювання, коли, можливо, слова вже переходять у плач. Плач серця (з восьмого рядка "А серце плаче, як згадаю") є внутрішнім осереддям першої частини вірша.

Згадкою про Україну, про минулі, нехай і "невеселі дні", що пронеслися над поетом в Україні ("в моїй Україні колись") розпочинається план ретроспекції, який ускладнює і розгалужує попередні мотиви. Дослідники зазначають, що Шевченко особливо боляче сприймав мовчання тих своїх земляків, які колись прославляли його, божились і клялись у вічній любові й дружбі, а після арешту відцуралися від нього. Уся друга половина першої частини вірша побудована на контрасті між тим, що було "колись" – дружба, клятви, братання (поет до слова "братались" знаходить влучний аналог жіночого роду: "сестрились") – і тим, що сталося опісля – замість співчування і милосердя – зречення, збайдужіння і забуття: "...мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої".

Фраза у 17-18 рядках: "І довелося знов мені Людей на старості..." – еліптична, обірвана, так, ніби поету не вистачало слів, щоб з усією повнотою передати біль; утворюється лакуна, яку разом з пропущеними словами у 21-22 рядках – повинен доповнити, домислити читач, переживаючи всю ту градацію емоцій, які поступово нарощуються в кінці першої частини – від безмежної журби до гніву, коли поету "довелося знову ... Людей на старості..." – що? Проклинати? Просити, благати, як жебракові, людської уваги і тепла? Даремно! Він обриває фразу, розуміючи марність своїх сподівань. Між кінцем обірваної фрази і початком іншої виникає сповнена вибухової експресії пауза, посилена наступним подвійним повтором односкладного слова-заперечення: "Ні, ні..." Різкість цього ритмічного зрушення (спондей на останній в рядку, константній стопі 4-стопного ямба) тим більш помітна, що кінцеві слова "ні, ні" утворюють риму і входять у ланцюговий п'ятикратний суголос, що обіймає увесь текст першої частини: не мені – ті дні – мені – ні, ні... З приводу наступного гнівно-саркастичного вислову поета про мовчання колишніх його прихильників: "Вони з холери повмирали, А то б хоч клаптик переслали Того паперу...", – висловлюється припущення, що це згадка про епідемію холери (чуми), що дозволяє конкретизувати час написання вірша (тоді ж, коли була створена й поезія "Чума"); однак дає про себе знати і загальна негативна експресія, пов'язана з переживанням відчуження від поета його колишнього соціального оточення, звідси у загальному вислові відтінок грубо-просторічного мовлення, цілком природний для згаданого настрою поета. Емоційний сплеск в останніх рядках першої частини, включаючи рядки без слів, можна сприймати як кульмінацію у розвитку мотивів самоти і відчаю.

Після глибокої паузи у двадцять першому – двадцять другому рядках наступає розв'язка, яка змінює семантико-структурну конфігурацію вірша. Скорботно-гнівний монолог переходить у другій частині твору в пісеньку-розраду (від двадцять третього рядка з пісенним зачином "Ой із журби та із жалю"). Змінюється інтонація і розмір твору – замість говірного динамічного 4-стопного ямба з'являється наспівний цезурований 8-складовик. Цю зміну тональності мотивує пронизливий психологічний штрих: "Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю..." Відбувається своєрідна сублімація – розрядка напруження, переключення негативних, нестерпно-болючих емоцій на процес творчості – в мелодію пісеньки, яка асоціативно викликає сакральний образ України: "Погуляю понад морем Та розважу своє горе. Та Укрїну згадаю Та пісеньку заспіваю". У рядки 25-27 і 29 поет вніс деякі виправлення.3 Перший варіант 25-27 рядків: "То піду я погуляю Понад тим нечемним морем Розважити своє горе" – не задовольнив поета, можливо, своєю синтаксичною неузгодженістю, зайвими монотонно-односкладовими займенниками "то", "тим"; в другому варіанті поет двічі повторив дієслово "погуляю", можливо, для того, щоб посилити акцент на розважанні горя, а також синтаксично вирівняти увесь дієслівно-предикативний ряд: "Погуляю... Та розважу... Та згадаю, Та... заспіваю". Те, що "пісенька" виступає в парі з образом України, – переконливий доказ того, що цей образ був невичерпним джерелом поетового натхнення, яке не владні були затьмарити ні сльози, ні людська черствість, ні забуття.

"Пісенька" охоплює одинадцять укладених 8-складовим віршем рядків із парним римуванням (тільки двадцять третій рядок "Ой із журби та із жалю" як зачин не має суміжної рими, хоч перегукується із римами попередніх рядків, що завершують першу частину: повмирали – переслали – жалю). У структурно-семантичних ознаках 8-складовика пізнаються риси шумки або чабарашки – танцювальної української пісеньки з двохколінною віршовою будовою; щоправда, поет не додержується чотирирядкової куплетної строфи – текст організовано не чотиривіршами, а повтором суміжних рядків із парним римуванням (ХААББВВГГДД). Двадцять дев'ятий рядок у першому варіанті спочатку був несиметричним, семискладовим: "Пісеньку заспіваю" (3 + 4). Але в остаточному варіанті, домагаючись чистоти розміру, поет гармонізував ритм і надав перевагу симетричній нормативній двохколінній формі шумки (4 + 4): "Та пісеньку заспіваю".

Різке зіткнення протилежних за смислом психічних станів – від вищої точки крайнього розпачу і плачу до втіхи і розради в танковій пісеньці – веде до катарсичного просвітлення емоцій, очищення "журби і жалю", гніву і відчаю у пісні. В останніх чотирьох рядках розгорнуте протиставлення образів зрадливого люду ("Люди скажуть, люди зрадять") і незрадливої пісні ("А вона мене порадить"). Тільки в пісні (не суть важливо, чи це витвір колективний, чи авторський), тільки в творчості поет на вигнанні знаходив і розраду, і правду: "А вона мене порадить І порадить, і розважить, І правдоньку мені скаже". Звичайно, у шумкових рядках в контексті всього сповідально-трагічного змісту твору залишається мало чого від веселої танцювальної співанки, однак своєю традиційною мелодією вона виконує дуже важливу функцію: утверджує переборення в поетовій душі почуття безвихідності і безнадії – так, як, скажімо, після цвинтарного плачу на поминках у пломенистих танцях і піснях народ переборює свій страх перед смертю і заявляє про своє право на життя і вічність.

Настрої, викликані відсутністю листів, – гіркотні переживання самотності, занедбаності, журби за Україною відбились і в інших творах Шевченка, зокрема "Добро, у кого є господа..." (1848), "В неволі, в самоті немає..." (1848), "Хіба самому написать..." (1849).

Література

  1. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том другий. Поезія 1847-1861. – К., 1990. – С.510-511.

  2. Івакін Ю.О. Коментар до "Кобзаря" Шевченка. Поезія 1847-1861 рр. – К., 1968, – С.97.

  3. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том другий. – С.370.

Loading...

 
 

Цікаве