WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблема самоідентифікації в оповіданнях Бгараті Мухерджі - Реферат

Проблема самоідентифікації в оповіданнях Бгараті Мухерджі - Реферат

Проблема самоідентифікації в оповіданнях Бгараті Мухерджі

Американська література була багатокультурною, багатоетнічною від моменту свого зародження, але водночас була зорієнтована на створення єдиного національного канону, в центрі якого стояли літературні постаті англо-саксонського походження. Лише у ХХ сторіччі одна за одною почали з'являтися такі метафори як „плавильний тигель", „салатниця", „веселка", „мозаїка", які засвідчили поступовий перехід до визнання Америкою своєї багатокультурності. У другій половині ХХ сторіччя можна було вже говорити про зміну літературної парадигми: локальне та етнічне стало універсальним.

В Америці проблемам мультикультуралізму присвячено уже чимало досліджень Х.К.Бхабхи, Е.Саіда, Г.Ч.Співак, Е.Лотта, С.Веста та ін. У вітчизняному літературознавстві можна нарахувати лише кілька ґрунтовних робіт (М.Тлостанової „Проблеми мультикультуралізму та американська література ХХ сторіччя", дослідження афро-американської драми Н.О.Висоцької) та деякі роботи конкретного характеру (Ващенко О., Стулов Ю., Чековський С.), в яких розкривається тема мультикультуралізму.

Огляд видавничих списків опублікованих американських творів показує швидкі темпи, з якими в 1990-х роках виходить на поверхню нова азіатсько-американська література. Наукове та громадське зацікавлення азіатсько-американською літературою з'явилося нещодавно. Його спричинили, головним чином, події бурхливих 60-х, явища контркультури та студентські рухи, які призвели, зокрема, до створення міждисциплінарних програм з етнічних досліджень.

За останні роки азіатська література вражає своїми досягненнями: роман Максін Гонг Кінгстон „Жінка-воїн" здобув ряд літературних премій та нагород, популярними стали „Клуб радісної удачі" Емі Тан, „Типовий американець" Гіш Єн, „Мавпячий міст" Лан Чао, „Чекання" Га Джін та багато інших. Такі масштаби досягнень ставлять завдання критичної оцінки цього значного сегменту мультикультурної літератури, яке є не лише нагальним, а й складним.

Ця стаття познайомить українського читача з цікавою постаттю американської письменниці Бгараті Мухерджі, яка увібрала в себе імігрантський досвід та індійську спадщину, передавши все це у кількох десятках друкованих творів. В особистості письменниці, як і у більшості авторів-емігрантів, поєднується кілька складових авторського „Я": расове, етнічне, суперечливість західного та східного світобачень, перелом у традиційних стосунках чоловіка і жінки, батьків та дітей у новому соціокультурному середовищі.

Бгараті Мухерджі (Bharati Mukherjee) народилася 27 липня 1940 року в Калькутті в Індії в сім'ї індуського брахмана. У 1947 році батько отримав роботу в Англії, куди родина переїхала на проживання до 1951 року, де у середньої доньки була нагода вдосконалити свої знання англійської мови. Мухерджі отримала ступінь бакалавра з відзнакою в університеті Калькутти в 1959 році. Потім родина знову переїхала – до Бароди – де вона здобула ступінь магістра англійської та давньоіндійської культури в 1961. З дитинства маючи на меті стати письменницею, дівчина поїхала до університету Айови, США на престижний семінар для письменників у 1961. Напередодні від'їзду батько написав їй дві заповіді, які вона пообіцяла виконати: вивчати письменницьку майстерність протягом двох років і отримати диплом магістра гуманітарних наук, а потім повернутися до Індії та одружитися з чоловіком зі свого класу та касти, якого він їй обере. „У традиційних індуських сім'ях, як наша, – пише Бгараті Мухерджі 35 років потому, – чоловіки забезпечують жінок. Мій тато був патріархом, а я – покірною донькою. В місцевості, де я виросла, жили лише індуси середнього класу, які розмовляли бенгальською. Я ніколи не думала, що не послухаюсь або розчарую свого тата, ставлячи якісь свої власні цілі або особисто займаючись своїм майбутнім" [5].

Але сталося так, що день 19 вересня 1963 року змінив усі плани Мухерджі та переніс її у світ відданості двом культурам. Закохавшись у канадського письменника Кларка Блейза, вона імпульсивно з ним одружилася під час перерви між заняттями в офісі адвоката над кав'ярнею. Розпочався важкий перехідний період пошуку ідентичності в новій країні.

В індійському ієрархічному кастовому суспільстві здавалося неможливим не мати визначеної ідентичності. Вона виходила і закріплювалася релігією, кастами, мовою та спадковістю. Індуське прізвище вказувало на касту та місце народження. Мухерджі могло належати виключно брахману з Бенгалії. Індуські традиції забороняли міжкастові, міжмовні, міжетнічні шлюби. Бенгальські традиції навіть негативно ставилися до еміграції: виїхати з Бенгалії означало позбутися справжньої культури [5].

Кожна індійська каста живе згідно своєї дхарми – традиційних релігійних настанов та заборон. Кожен повинен чинити відповідно до своєї дхарми, відхід від дхарми – це беззаконня – вчать дітей вдома, у школі, так повторює брахман – наставник і духовний керівник [1, 200]. Дхарма кожної касти диктує їй одруження всередині касти – тільки дівчина, вихована у такій дхармі, як чоловік, може стати йому дружиною та матір'ю його дітей. Такі форми стосунків були протягом багатьох сотень років основою, схемою, на якій будувалося життя будь-якого поселення. Не так легко повністю подолати давні традиції. Навіть у наш час мало хто ризикує одружуватися з представниками інших каст. Це здійснити важко ще й тому, що до шлюбу йдуть переважно за вибором батьків, які ще більше слідують традиціям. Лише у великих містах молоді люди іноді самі обирають собі пару.

Одруження з американцем канадського походження відрізало Мухерджі від законів та способу життя свого середнього класу та кинуло у непередбачуваний Новий Світ. Перші роки після одруження Бгараті Мухерджі жила переважно в Канаді – на батьківщині чоловіка. Її перші романи „Дочка тигра" (1972) та „Дружина" (1975) розповідають про ізольованість експатріантів з Індії. У цих ранніх творах письменниця намагається віднайти основи своєї ідентичності в індійському минулому. Проте у своїй третій книзі, збірці оповідань під назвою „Темінь" (1985) Бгараті Мухерджі заговорила голосом авторки-іммігрантки про свій північноамериканський досвід. Її чоловік, письменник Кларк Блейз так прокоментував цей перехід: „У її ранніх роботах відчувалась жорсткість, грубість у коротких, впевнених реченнях, сказаних всезнаючим автором, в той час як герой стояв віддалено і недосяжно. Робота, яка принесла успіх у критичних колах, починаючи із збірки „Темінь", більш американська у погляді на світ очима одного героя-оповідача, в якій все ж зберігається широкий кут зору на історію та життя" [4].

Роки в Канаді були особливо важкими для емігрантки з Індії, хоча офіційно країна підтримувала багатокультурність. Мухерджі почувалася „експатрійованою бенгалкою", „членом видимої меншини" ('visible minority'), хоча й вільно володіла англійською та французькою мовами Канади. За її словами, до небілих канадців постійно ставилися як до „несправжніх канадців" [5].

Відчувши неприємності перебування в Канаді на власному досвіді протягом чотирнадцяти років, Бгараті переконала чоловіка та двох синів переїхати до США, чий Біль про Права вона високо цінувала та ідеалізувала. У збірці вже американської письменниці „Темінь" гостро відчувається біль, пережитий у Канаді. У передмові до збірки читаємо: „Протягом років, які я провела в Канаді – 1966-1980 – я відкрила, що країна вороже ставиться до громадян, які народилися у жарких, вологих країнах, наприклад, в Азії; що Канада пишається своїм неприйняттям концепції культурної асиміляції" [6, 2].

У збірці "Темінь", зорганізованій у хронологічному порядку, можна виділити кілька тематично пов'язаних груп оповідань. Герої кожної групи характеризуються різним ступенем соціокультурної асиміляції та самоідентифікації.

В'язнями в демократичній країні почуваються кілька дійових осіб, які поки що є чужинцями у новій країні. Ратна Клейтон („Світ згідно Хсю") не хоче переїжджати до Торонто, де її чоловікові психологу запропонували посаду. Вона безпечніше почувається на африканському острові, де вони відпочивають, у розпал революції, ніж у метро Торонто. Це місто для неї – пекло. Ратну переповнює страх, страх повернення додому, який ніколи не стане для неї домом. У постійному страхові перебувають іммігранти-нелегали („Тамурлан"), які переховуються від поліції. Жодна служба захисту з прав людини, навіть та, в якій працює Ен Вейн („Поодинокі випадки"), не здатна вирішити їх проблеми. Напади на „не зовсім" канадців вважаються у суспільстві випадковими, не пов'язаними з расовим питанням. „Жертв змушують почуватися винними" [6, 82].

Loading...

 
 

Цікаве